Читать «Твори. Том 1» онлайн - страница 38

Між бароном та баронесою виникла якась тиха суперечка. Мадам Аделаїда, більш задихана, ніж звичайно, здавалось, відмовлялась від того, про що просив її чоловік; кінець кінцем, вона промовила мало не вголос:

— Ні, друже мій, я не можу, я не зумію до цього взятися.

Тоді татусь раптом покинув дружину і наблизився до Жанни:

— Давай трошки пройдемося, донечко.

— Як хочеш, тату, — зворушено відповіла вона. І вони пішли.

Як тільки вийшли з дверей, з боку моря на них дихнув легкий, сухий вітерець, той прохолодний літній вітерець, в якому вже відчувається подих осені.

То вкриваючи, то знов одкриваючи зорі, мчали по небу хмари.

Притискаючи до себе доччину руку, барон ніжно стискав їй пальці. Кілька хвилин вони йшли мовчки. Він здавався нерішучим і схвильованим. Нарешті зважився.

— Дитино моя, я повинен взяти на себе важку роль, яка більш підходить твоїй матері, але вона відмовляється, і тому мені доводиться заступити її в цьому. Я не знаю, наскільки ти обізнана з житейськими ділами. Є таємниці, які старанно приховують від дітей, а особливо від молодих дівчат, що повинні залишатися чистими душею, бездоганно чистими до моменту, доки ми їх віддаємо до рук чоловіка, що візьме на себе піклування про їхнє щастя. Саме він і повинен підняти запону, що закриває солодку таємницю життя. Але ж дівчата, якщо ніяке підозріння не виникло в них до того часу, часто бувають обурені трохи грубою реальністю, що ховається за мріями. Ображені душею й тілом, вони відмовляють чоловікові в тому, що закой, закон людський та закон природи, дає йому як абсолютне право. Я не можу більше сказати тобі, моя дорога; але не забувай того, що ти вся цілком належиш своєму чоловікові.

Що, справді, вона знала? Про що могла здогадуватись?

Вона затремтіла, пригнічена якоюсь тяжкою журбою, неспокійною, як лихе передчуття.

Вони повернулися і з несподіванки зупинились на дверях вітальні. Мадам Аделаїда, впавши на груди Жюльєнові, гірко плакала. Рясно текли її сльози, і ридання, неначе їх видував ковальський міх, здавалося, разом виходили з носа, рота й очей. А віконт, збентежений та незграбний, підтримував гладку жінку, що впала на його руки, доручаючи йому свою дорогу, улюблену, свою кохану донечку.

Барон кинувся до дружини.

— О, без сцен, без ніжностей, будь ласка, — сказав він і, підтримуючи баронесу, посадовив її в крісло, тим часом як вона витирала обличчя.

— Ну, дитино, поцілуй зараз матір та й лягай спати, — обернувся він до Жанни.

Готова теж розплакатися, Жанна поцілувала батьків і швиденько вийшла.

Тітка Лізон пішла вже до своєї кімнати. Барон і баронеса залишилися з Жюльєном. Всі троє— чоловіки у фраках, стоячи із збентеженим виглядом, а пані Аделаїда в кріслі з останніми хлипаннями в горлі — почували себе так ніяково, що ніхто з них не міг промовити ні слова. їхнє замішання ставало нестерпним, і барон завів розмову про подорож, в яку молоді мали вирушити через кілька днів.

Тим часом Розалія, заливаючися слізьми, роздягала Жанну в її кімнаті. Руки служниці рухались навмання, вона не знаходила вже ні шнурків, ні шпильок, здавалася ще більш схвильованою, ніж господиня. Але Жанна не звертала уваги на сльози своєї служниці; їй здавалося, що вона ввійшла в якийсь інший світ, опинилась на якійсь іншій землі, розлучена з усім, що вона знала раніше,