Читать «Твори. Том 1» онлайн - страница 36

Замужем! Так, вона була замужем. Все, що було до цього моменту, всі події, що відбувалися зранку, здавались їй сном, справжнім сном. Бувають хвилини, коли здається, що все довкруг нас змінилось; навіть жести набувають нового значення, і самий час, здається, минає якось незвичайно.

Вона почувала себе збентеженою, а ще більше здивованою. Ще напередодні в її існуванні не було ніяких змін, тільки давня мрія її життя стала ближчою, відчутнішою. Вона заснула дівчиною, а тепер вона жінка.

Отже, вона перейшла межу, що ховає майбутнє з усіма його радощами, усім вимріяним щастям. Перед нею ніби розчинилися двері, вона мала увійти в очікуване.

Обряд скінчився; пройшовши до майже порожньої ризниці,— бо нікого не запрошувано, — вони вийшли.

Коли з’явились на дверях церкви, розітнувся такий гуркіт, що молода аж підскочила, а баронеса голосно скрикнула: це селяни вітали молодих залпом з рушниць; постріли не вщухали до самого Пепля.

Для баронської родини, обох священиків, місцевого і з Іпора, для молодого і обраних серед місцевих заможних хліборобів свідків подали сніданок.

Потім гуляли в саду, чекаючи обіду. Барон, баронеса, тітка Лізон, мер та абат Піко ходили туди й сюди по матусиній алеї, а по суміжній великими кроками походжав другий священик, читаючи требник.

Чути було, як по другий бік замку весело гуляли селяни, розпиваючи сидр під яблунями. Святкова юрба з усієї околиці заповнила подвір’я. Хлопці й дівчата ганялись одне за одним.

Жанна й Жюльєн через гай зійшли на косогір і мовчки почали дивитись на море. Спека не відчувалась, дарма що була половина серпня; віяв північний вітер, і яскраве сонце холодно блищало з синього-синього неба.

Шукаючи затишку, молоді пішли праворуч через рівнину до хвилястої, порослої лісом долини, що спускається до Іпора. Коли вони дійшли до переліска, ніякі вітри вже не турбували їх, вони звернули з дороги на вузеньку стежку, що зникала під листям. Тут важко було йти поряд, і вона раптом відчула, як його рука тихенько оповила її стан.

Вона мовчала, задихаючись; її серце налаталося і перехоплювало дух. Низьке гілля торкалось їхнього волосся, вони часто нахилялись, щоб пройти. Вона зірвала листок: під ним причаїлось два сонечка, мов пара тендітних червоних черепашок.

Тоді вона, трохи заспокоївшись, невинно сказала:

— Дивіться: ось подружжя.

Жюльєн торкнувся губами її вуха:

— Сьогодні ввечері ви будете моєю дружиною.

Хоч вона й багато про що довідалась, живучи на селі, але мріяла досі тільки про поезію кохання, тому здивувалась. Його дружиною? Хіба вона не його дружина?.

Тоді він почав цілувати її дрібними, швидкими поцілунками в скроню та в шию, де вилися перші волосинки. Ці поцілунки мужчини були для неї незвичні, вона раз у раз мимоволі відхиляла голову, щоб уникнути цих пестощів, хоч вони й захоплювали її.

Раптом вони вийшли на узлісся. Вона спинилась, зніяковівши від того, що вони зайшли так далеко. Що подумають?

— Вернімось, — сказала вона.

Він відвів руку, якою стискав її стан, і, повернувшись, вони опинились навпроти так близько, що кожний відчував подих другого на своєму обличчі; вони глянули одне на одного. Глянули тим пильним, гострим, проникливим поглядом, в якому ніби зливаються душі. Вони шукали одне одного в очах і далі, в таємничих глибинах істоти; вони проймали одне одного мовчазним, упертим питанням. Чим вони будуть одне одному? Яке буде життя, що вони разом починають? Скільки радощів, щастя чи розчарування несуть вони одне одному в тому довгому, нерозривному єднанні двох, що зветься шлюбом? І їм обом здалося, що вони бачать одне одного вперше.