Читать «Діви ночі» онлайн - страница 54
Юрій Павлович Винничук
Микола взяв пляшку і почав поливати Додика. Другою рукою змив кров з обличчя, і недавній труп набрав пристойного вигляду, наскільки це було можливо при такому бульдожому пискові.
Далі пролунало кілька гучних ляпасів по щоках, і Додик розплющив одне око. Воно ковзнуло по Миколі й барменові, і, коли зупинилося на мені, то мене відразу почало знову морозити. А щойно розплющилося й друге око і витріщилося в тому самому напрямку, я зрозумів, що мені зараз краще злиняти.
Відходячи, почув за спиною сичання бідолашного Додика:
— Де ця с-с-сука?!
Цікаво, кого він мав на думці: мене чи Дзвінку? Тим часом будинок почав оживати — затраскали вікна, залунали голоси.
Я брів коридором другого поверху і наставляв вухо біля кожних дверей. Дзвінка могла замкнутися в якомусь покої.
— Дзвінка! — гукнув я.
Коли я повторив оклик, відчинилися двері одної з кімнат, і
я побачив перелякану Дзвінку.
— Чого верещиш?! — зашепотіла вона і, вхопивши за руку, втягла мене всередину. Там було ще дві дівчини — Галя і Марта.
— Ну що, ти його бачив? — спитала Дзвінка тремтячим голосом,
— Кого?
— Трупа!
— Бачив.
— Я пропала!
Дзвінка хлюпнулася у фотель і сховала обличчя в долоні. Я взяв з бару пляшку шампанського, розлив по фужерах і запропонував Дзвінці:
— На, випий. Може, полегшає.
— Що це? Шампанське? Бррр! Я тепер на нього навіть дивитися не зможу.
Я не стримався і розреготався.
— Він збожеволів! — зойкнула Марта і закотила очка. — Замість допомогти нам виплутатися з цієї історії, він ще й розважається!
— Між іншим, — сказав я Дзвінці, — коли спаде тобі на думку ще кого-небудь закатрупити, постарайся знищити знаряддя убивства. Це святе правило, яке ти повинна пам’ятати так само, як і своє ім’я.
— Ой Боже! Я ж ту пляшку лишила коло басейну!
— Зате я її знайшов і обмив.
— А… а труп?
— Трупа обмив Микола. Шампанським. Якраз із тієї пляшки. Але під час обмивання Додик ненароком розплющив очі і запитав: «Де ця с-с-сука?»
Не встиг я договорити, як дівчата кинулися мене обнімати й виціловувати. Тішилися, наче малі діти. Мені ледве їх удалося втихомирити.
— Він живий! Живий! — стрибала, плескаючи в долоні, Марта. — За це не гріх і випити!
— Ну, як, — спитав я в Дзвінки. — Вже можеш дивитися на шампанське?
– Іди в баню! — відмахнулася вона, вдавано ображаючись. — Замість того, щоб відразу сповістити радісну новину, ти на нервах грав. Безсовісний!
— Ну, що ти, зозулько! Я тримаю руку на пульсі і весь час тільки й думаю, як тобі допомогти. Головне зараз знайти вихід із ситуації. Тобі треба випурхнути звідси так, аби Додикові на очі не попасти…
— Він мене вб’є, — зітхнула Дзвінка.
— Він її точно вб’є, — підтвердила Марта.
Раптом до покою влетіла пухкенька Рома, дівчина Анатолія Палича:
— Все люкс! Я все влаштувала! Анатоль Палич сказав: «Раз он дурак, то так єму і надо! І нєчава сюди такую красівую девушку впутивать!» І ще сказав, що все замне. Зараз він послав за Миколою і разом обсудять це діло. У нього такі зв’язки!…