Читать «Діви ночі» онлайн - страница 52

Тут мені в око впав якийсь чмурик, що ніс на випростаних руках цілу гору рушників. В одну мить я тицьнув Миколі пляшку і, цвиркнувши, «Йди, я зараз», мовби ненароком спіткнувшись, налетів на чмурика так, що гора рушників нахилилася й от-от мала б хляпнути на підлогу, якби я вчасно не переловив її. Таким чином, у мене в руках опинилася половина тих рушників. Той ошелешено закліпав маленькими очима.

— Нічого, — сказав я. — Ходімо, я поможу.

— Та що ви, дякую… я сам… — плямкав розгублено.

— Ходімо, ходімо, — кинув я уже зі сходів, і йому нічого не залишилось, як теліпати за мною.

Нагорі я нікого вже не застав, пари були у своїх покоях.

— Рушники! Рушники! — загукав я, незважаючи на перелякане шипіння чмурика.

Розрахунок був простий: за рушниками повинні визирнути дівчата. А коли сам стукатимеш у двері, то невідомо на кого наткнешся.

— По три рушники на особу! — почув я за спиною.

«Весело живуть!» — подумав я. Аж по три! Якщо визирне Додик, то можна буде передати записку через будь-яку іншу дівчину. Але визирнула таки Дзвінка. Я без слів позбувся записки й шістьох рушників, підморгнув їй і, крутнувшись на підборах, вивалив решту рушників на руки чмурика.

— Щось мене живіт розболівся, — ляпнув я перше, що спало на гадку, і щез.

У нашій кімнаті було два великі тапчани. Микола вже блаженно хропів, навіть не роздягнувшись. Я розчахнув вікно, палив собі у склянку чінзана і, вмостившись на тапчані, почав уявляти, що твориться у кімнатах нагорі. Але моя фантазія була ще надто вбога в цій галузі. Спати чомусь не хотілося. Мабуть, через переповнений шлунок. Та, як на злість, у кімнаті не було жодної книжки. Лише на накаслику лежала стопка «Советского агитатора» та кілька газет. Я розгорнув одну і побачив фото Леоніда Ілліча. Генсек стояв за трибуною. А нижче публіку на ли чергову програму про те, як високо піднявся наш життєвий рівень. З нудьги я втупився в неї і почав читати. Під чінзано це діло йшло хвацько. За кілька хвилин я вже не читав, а впівголоса наспівував «рєчь любімого вождя», наче арію модерної опери «Кремлівський цирульник». За цим милим заняттям я й заснув.

Прокинувся я від гучного стукоту в двері. Поки Микола йшов відчиняти, я зиркнув на годинника — за чверть одинадцята.

У дверях виріс бармен:

— Ви не бачили Додика? — запитав сполоханим голосом.

— Ще не вистачало, аби ми його уві сні бачили, — буркнув я.

— В кімнаті його нема. Вже котра година, а я не знаю, який розпорядок. Накривати стола чи ні? Треба ж іще машини по гостей викликати. Що він собі думає?

— От про це ти в нього і спитай.

— Але там нема нікого.

– І Дзвінки нема? — здивувався я, і неясна тривога раптом підняла мене з ліжка й примусила вдягнутися.

— Нема нікого.

— А решта гостей?

— Там усюди тихо. Видно, ще сплять.

— От історія! — почухався Микола. — Може, вони десь під пальмою залягли?.. І таке буває.

— Авжеж, любов творить чудеса, — сказав я і подався на другий поверх.

У кімнаті було все догори ногами. Постіль лежала жужмом на підлозі, валялися перекинуті крісла, побиті фужери й вазонок на килимі темніла велика мокра пляма. Я нахилився, невідомо навіщо тицьнув у неї пальцем і понюхав. Вино.