Читать «Північне сяйво» онлайн - страница 167

— О, — сказала Ліра, відчуваючи розпач глибоко у грудях. — А щодо інших в'язнів ведмедів? Ви знаєте, де вони їх тримають?

— Інші в'язні?

— Наприклад… Лорд Ізраель.

Раптом поведінка професора повністю змінилася. Він зіщулився та притиснувся до стіни, із страхом хитаючи головою.

— Чшш! Тихо! Вони почують тебе! — прошепотів він.

— Чому не можна згадувати лорда Ізраеля?

— Заборонено! Дуже небезпечно! Йофур Рекнісон не дозволяє про нього згадувати.

— Чому? — запитала Ліра, підходячи до нього й говорячи пошепки, щоб не турбувати.

— Тримати лорда Ізраеля в полоні наказано Йофуру Облатковим братством, — прошепотів старий. — Сама пані Кольтер приїздила сюди, щоб побачити Йофура та призначити йому будь-яку винагороду, якщо він стане тримати його тут. Я про це знаю, розумієш, тому що в той час я був сам у добрих стосунках з Йофуром. Я зустрічався з пані Кольтер! Так. Мавдовгу розмову з нею. Йофур утратив розум через неї. Не міг припинити говорити про неї. Зробив би для неї будь-що. Якби вона схотіла, щоб лорда Ізраеля тримали за сотні миль, так би і сталося. Все заради пані Кольтер, все. Він збирається назвати свою столицю на її честь, ти це знала?

— Отже, він не дозволяє нікому бачитися з лордом Ізраелем?

— Ні! Ніколи! Але він також боїться лорда Ізраеля, розумієш? Йофур грає в складну гру. Але він розумний. Він зробив те, що вони обоє хотіли. Він тримає лорда Ізраеля в ізоляції, щоб задовольнити пані Кольтер, і дозволяє лорду Ізраелю користуватися будь-яким знаряддям, яке йому потрібне, щоб задовольнити його. Така рівновага довго не втримається. Вона нетривала. Задоволення обох боків. Так? Хвильова функція цієї ситуації незабаром не буде спрацьовувати. Я знаю це з компетентних джерел.

— Справді? — запитала Ліра, але її думки були далеко, вона жваво обмірковувала те, що він тільки-но розказав їй.

— Так. Мій деймон язиком відчуває ймовірність, розумієш?

— Так. Мій також. Коли вони нас годуватимуть, професоре?

— Годуватимуть?

— Вони повинні хоч інколи давати нам їжу, щоб ми не вмерли з голоду. Тут є кістки на підлозі. Здається, це кістки тюленя, чи не так?

— Тюленя… Я не знаю. Мабуть.

Ліра підвелася і, тримаючись за стіну, пройшла до дверей. На них, звичайно, не було ручки чи якоїсь шпарини, вони були так щільно підігнані згори та знизу, що навіть світло не проникало всередину. Вона притиснулася до них вухом, але нічого не почула. За її спиною старий щось бурмотів сам до себе. Вона чула, як загуркотів його ланцюг, коли він втомлено повернувся на інший бік і невдовзі захропів.

Вона пройшла назад до лави. Пантелеймон, втомившись випромінювати світло, обернувся на кажана, літав навкруги, тихо попискуючи, а Ліра сиділа та гризла ніготь.

Зовсім несподівано для себе вона пригадала, про що так давно говорив пальмеріанознавець у вітальні. Щось не давало їй спокою відтоді, як Йорик Бернісон згадав ім'я Йофура, і тепер-вона ясно це пригадала: чого хотів