Читать «Північне сяйво» онлайн - страница 165
Філіп Пуллман
— Гей! Гей! — знову гукнув чоловік. — Хто це? Говоріть! Говоріть!
— Стань знову світляком, Пане, — сказала вона тремтячим голосом. — Але не наближайся до нього.
Маленький тьмяний вогник затремтів у повітрі та промайнув над головою того, хто говорив. Виявилося, що це не купа підстилок: це був чоловік із сивою бородою, прикутий до стіни, його очі спостерігали за світлом від Пантелеймона, а розпатлане волосся звисало нижче плечей. Його деймон, втомлена змія, лежала в нього на колінах і висунула язика, коли Пантелеймон підлетів ближче.
— Як вас звати? — запитала дівчинка.
— Джотем Сантелія, — відповів він. — Я професор космології на кафедрі, створеній королем в університеті Глос-тера. Хто ти?
— Ліра Белаква. Через що вони вас ув'язнили?
— Через злобу та заздрість… Звідки ти? Га?
— З Коледжу Джордан*а, — відповіла вона.
— Що? З Оксфорда?
— Так.
— Цей негідник Трелані все ще там? Еге ж?
— Пальмеріанознавець? Так, — була її відповідь.
— Правда, Боже мій? Вони мали вже давним-давно усунути його. Лукавий плагіатор! Самовдоволений шахрай!
Ліра щось неясно бовкнула.
— Він вже опублікував свою працю про фотони гамма-випромінювання? — запитав професор, дивлячись Лірі просто в обличчя.
Вона відсунулася.
— Я не знаю, — відповіла вона, а потім, роблячи це просто через звичку, додала, — ні. Я пригадала. Він сказав, що
Йому треба перевірити деякі цифри. І… він сказав, що також хоче написати про Пил. Ось так.
— Мерзотник! Злодій! Шахрай! — закричав старий і затремтів так сильно, що Ліра злякалася, чи не буде в нього нападу. Його змія-деймон апатично зісковзнула з колін, тому що чоловік у гніві бив себе кулаками по ногах. З його рота летіла слина.
— Так, — погодилася Ліра. — Я завжди вважала, що він шахрай. І мерзотник, і все таке інше.
Було неймовірно, що маленька злидарка з'явилася в його камері і знає саме того чоловіка, який є предметом його нав'язливих думок, але професор цього не помічав. Він був божевільним. Бідолашний старий чоловік. Але він, можливо, мав інформацію, яку Ліра могла використати.
Вона обережно сіла поряд з ним, не надто близько, щоб він міг доторкнутися до неї, але достатньо для того, щоб бачити його в світлі від Пантелеймона.
— Одна річ, якою завжди хизувався професор Тре-лані, — сказала вона, — це те, як добре він знає короля ведмедів…
— Хизувався? Так? Він це може! Він просто шахрай! І грабіжник! Дослідження ніяк не пов'язані з його іменем! Все вкрадено у розумніших людей!
— Так, це правда, — серйозно підтвердила Ліра. — А коли він дійсно робить щось сам, то це завжди неточно.
— Так! Так! Абсолютна правда! Ні таланту, ні уяви, шахрай з голови до п'ят!
— Я маю на увазі, наприклад, — додала Ліра, — що ви знаєте більше про ведмедів, ніж він. І це лише для початку.
— Ведмеді, — сказав старий, — ха! Я міг би написати цілий трактат про них! Тому вони мене і ув'язнили, розумієш?
— Чому?
— Я знаю надто багато про них, і вони не насмілюються вбити мене. Вони не можуть цього зробити, як би не хотіли. Я знаю, розумієш? У мене є друзі. Так! Впливові друзі.