Читать «Сповідь маски» онлайн - страница 5

Але якось доглядальниця, знічев’я гортаючи книжку, розкрила її на тому малюнку і, перехопивши мій погляд, поцікавилась:

— А знаєте, паничу, що це за малюнок?

— Не знаю.

— Ніби чоловік, так? А насправді то жінка. Тут розповідається, як жінка перебралася чоловіком і пішла воювати за рідний край.

— Жінка?..

Я почувався вщент розбитим. То це не «він», а «вона»! Цей чудовий вершник не чоловік, а жінка! Що ж тепер буде (я раптом відчув могутню, хоч і незбагненну, відразу до жінок у чоловічому вбранні)? Так уперше в моєму житті помстилася дійсність, жорстоко помстилася за химери, які я вимріяв про «його» смерть. Через роки я дізнався, як оспівав у вірші смерть прекрасного вершника Оскар Уайльд:

Прекрасний лицар, що лежить забитий серед тростин і комишів…

Більше я ту книгу не розгортав. Ба навіть до рук не брав. У романі «Там, унизу» Гюїсманс пояснює, що тяга до містицизму Жіля де Ре, в якого «душа була однаково готова і до самовідданих подвигів святості, і до найжахливіших злочинів», розвинулася під впливом подвигів Орлеанської діви, які здалися б неймовірними, якби він не бачив їх на власні очі, коли указом Карла VII був призначений її охоронцем. В моєму випадку Жанна д’Арк теж відіграла важливу роль, але зовсім протилежну (тобто викликала в мені відразу).

А от іще спогад.

Запах поту. Запах поту переслідував мене, виповнював мої мрії, панував наді мною…

Чується брязкіт — дзвінкий, тихий, загрозливий. Все ближчає пісня — проста й напрочуд трагічна, раз-по-раз домішується звук сурми. «Швидше, швидше!»— підганяє мене служниця, і ось я вже тулюся до неї за нашою брамою, а серце несамовито калатає.

То повз наше подвір’я повертається з навчань військовий підрозділ. Я завжди радів, коли приязні до дітлахів вояки дарували гільзи від набоїв. А що бабуся забороняла мені їх брати, бо нібито небезпечно, до радощів додавалося потаємна втіха. Хіба ж не досить, аби приворожити будь-якого малюка, важкого тупоту солдатських чобіт, брудних гімнастерок та лісу гвинтівок над плечима? Але інше приворожувало мене й крилося за радощами від порожніх гільз — запах їхнього поту.

Аромат солдатського поту, ніби пахощі солоного вітру, прожареного до золотавості повітря, вдаряв у мої ніздрі, п’янив мене. Це чи не перший запах, який я пам’ятаю. Атож, він іще безпосередньо не пов’язувався зі статевим збудженням, але повільно, проте неухильно, будив у мені чуттєвий потяг до долі солдатів, трагізму їхньої праці, їхньої смерті, далеких країв, які їм судилося побачити.

… Ці непевні видива — перше, з чим я зіткнувся в житті. Вони бовваніли переді мною від самого початку, вирізняючись довершеністю. Жодної дрібниці не бракувало. Жодної дрібниці з того, у чому через роки я розпізнав джерело власної свідомості й учинків. Уявлення про життя, винесені мною з дитинства, постійно відхилялися від простої лінії августиніанського визначення. Безліч разів я потерпав, та й нині потерпаю, від безглуздих сумнівів, але лишаюся несхитним детерміністом, бо вважаю ці сумніви спокусою до гріха. Я почав оцінювати, який рахунок буде пред’явлено мені за життя, коли, так би мовити, ще й меню не міг прочитати. Але на той час я вдовольнявся тим, що сидів за столом, зап’явшися серветкою. Навіть те, що тепер я пишу такі чудернацькі речі, мало бути передбачене в меню, і я міг довідатися про це заздалегідь.