Читать «Сповідь маски» онлайн - страница 3

Маючи рік від роду, я скотився з третьої сходинки й розбив лоба. Бабуся саме пішла до театру, а мати вирішила трохи розважитися з батьковою ріднею. Їй знадобилося щось на другому поверсі, а я подався за нею, перечепився об її довгий поділ і впав. Звістку про це негайно передали просто до театру «Кабукі». Щойно повернувшись, бабуся зупинилась у передпокої, сперлася на ціпок і напрочуд спокійно, карбуючи кожне слово, запитала батька, що вийшов їй назустріч:

— Він уже помер?

— Ні.

Твердою, мов у сінтоїстської жриці, ходою бабуся покрокувала у дім… Напередодні четвертого дня народження я почав блювати чимось брунатним, наче кава. Викликали родинного лікаря, але він тільки й сказав, що не ручиться за моє життя. Мене наштрикали, наче подушечку для голок, камфорою і глюкозою. Пульс не промацувався ні в зап’ястку, ні на лікті. Так минуло дві години. Домашні дивилися на моє тіло.

Зібралася вся родина, принесли саван і мої улюблені іграшки. Минула ще година, аж раптом відійшла сеча. Доктор, старший матусин брат, мовив: «Житиме». Це свідчило — серце ще працює. Невдовзі сеча відійшла ще раз. Поступово на моїх щоках знову зажевріли ознаки життя. Ця хвороба — аутоінтоксикація — стала у мене хронічною. Вона навідувала мене щомісяця, то в тяжчій, то в легшій формі. Кілька разів я зазнавав криз. Моя свідомість навчилася розрізняти з кроків, чи близька до смерті хвороба, що надходить, чи ні.

Отоді й з’явився той перший, виразний до болю, спогад. Не знаю, хто саме тримає мене за руку — мати, доглядальниця, служниця чи, може, тітка. Не певен, яка це пора року. Пополуденне сонце похмуро позирає на будинки, що оточили пагорб. Тримаючись за чиюсь жіночу руку, я йду вгору, до будинків. Хтось прямує назустріч, і жінка, міцно тримаючи мене за руку, відступає убік і зупиняється. Спливаючи у пам’яті, ця картина щоразу посилюється, чіткішає і набуває нового значення. Справа в тому, що серед непевної довколишності лише образ «того, хто спускається з пагорба» вимальовується неприродно чітко. А ще в тому, що саме цей перший закарбований у пам’яті образ мучитиме і лякатиме мене півжиття.

З пагорба спускається парубок. Спереду і за спиною в нього висять барила з нечистотами. Круг лоба пов’язка-хатімакі з брудного рушника. У нього гарне рум’яне обличчя й блискучі очі. Він йде згори вниз, балансуючи під тягарем. Це асенізатор, золотар. На його ногах заношені шкарпетки-табі, підшиті гумою, й темно-сині штани в обтяжку. Я, чотирирічний малюк, не міг одірвати від нього очей. Мене вперше покликало одкровення якоїсь сили, ще не збагнутої, покликав дивовижний таємний голос. Те, що проявилося в постаті золотаря, мало прихований зміст. Бо нечистоти — то символ землі. Бо кликало мене не що інше, як лиха любов, породжена матір’ю-землею.

Я передчував, що у світі існує спопеляюча жага. А тепер, дивлячись знизу вгору на постать занечищеного юнака, я відчув палке бажання стати таким, як він, бути таким, як він. Пригадую зараз, що у тодішньому бажанні важили дві речі. Перша — його сині штани. Друга — його робота. Штани чітко позначали нижню половину його тіла, яка зграбно рухалася, прямуючи до мене. Я відчув жагучу пристрасть до його штанів. Але ще не тямив, чому.