Читать «Сповідь маски» онлайн - страница 6

Пора дитинства була виставою, де плуталися час і простір. Скажімо, я завжди вважав явищами одного порядку і почуті від дорослих міжнародні новини — виверження вулкану, військовий заколот, і бачене на власні очі — напади бабусиної хвороби, довгі домашні суперечки, і події з казкових обріїв щойно почутих від бабусі історій. Світ видавався мені не складнішим від будівлі з дитячих кубиків, а так зване «суспільство», до якого я мав увійти — аж ніяк не кращим від казкового «світу». Єдине обмежувало мою свідомість. Опір, який чинився цьому обмеженню, викликав фантазії, до яких домішувався на диво всепоглинаючий, мов палке бажання, відчай.

Уночі, в ліжку, я бачив: у темряві довкола розкинулося сяюче місто. Напрочуд тихе, повне вогнів і таємниць. Обличчя тих, хто завітав туди, також, поза всяким сумнівом, позначила печать таємниці. В словах і жестах дорослих, що поночі поверталися додому, мені ввижалися таємні паролі, масонські знаки. А на їхніх обличчях відбивався полиск утоми, яку вони воліли б сховати від чужих очей. Мені здавалося: ледь торкнися такого обличчя, і відчуєш сліди дивних пензлів, якими розмалювало їх нічне місто, — так залишається на пальцях сріблястий пилок, коли торкнешся різдвяної маски.

Але я таки дочекався, щоб «ніч» підняла переді мною запону. То була вистава штукарки Тенкацу Сьокьокусай (а саме, рідкісний випадок, коли вона виступала в театрі в районі Сіндзюку; через кілька років мені привелося побачити в цьому театрі ілюзіоніста Данте, який значно перевершував Тенкацу майстерністю; проте ні Данте, ні цирк Гаґенбека, що тоді ж давав виставу «Всесвітня виставка», не справили на мене такого враження, як Тенкацу).

Легким кроком вийшла вона на сцену в шатах, наче в апокаліптичної великої розпусниці. Притаманна ілюзіоністам веледушна зарозумілість аристократа у вигнанні, гіркувата принадність, манера триматися з гідністю героїні, як не дивно, перебували в меланхолійній рівновазі з прикрасами, що вкривали її вбрання, граючи дешевим робленим блиском, грубим, мов у продажної співачки, шаром рум’ян на обличчі й пудри до пальців ніг, кричущою красою браслетів, усипаних фальшивими коштовностями. Те, що мало б порушувати рівновагу, навпаки, ніжною грою світлотіні викликало враження своєрідної гармонії. Я розумів, хоч і не зовсім виразно, що бажання «стати Тенкацу» істотно різниться від бажання «стати водієм святкового трамваю». Найпомітніша різниця полягала в тому, що в першому, сказати б, зовсім не було тієї палкої жадоби «трагізму». В бажанні стати Тенкацу я не відчував дражливого присмаку суміші жадання й болю. Та все ж одного дня, тамуючи калатання серця, я забрався до материної кімнати й відчинив шафу.