Читать «Оповіданняі - Збірка» онлайн - страница 22

Якби я жив у такому будиночку, щоб, прокинувшись, чути щебет пташок в оповитому вранішньою імлою вітті дерев. Або в тихе пообіддя, відпочиваючи, дослухався б, як точать деревину вовчки.

— А я волів би отакий! — Напарник, не випускаючи керма, скинув підборіддям убік, де на березі чималого ставка стояв будиночок. Біля вікна літній чоловік, певно, господар, пензлем щось малював на полотні. Увечері з вікна чути, мабуть, як сплескуються в ставку коропи, видно, як вони вистрибують з місячної доріжки на воді.

— Яка благодать!

— Справді, благодать!

Ще трохи проїхали мовчки. Будівель меншало. Машина долала порослі лісом пологі пагорби.

Нас обігнала машина, певно, з закоханими, що весело щебетали. Мій напарник пробурмотів, проводячи їх поглядом:

— Тим, що нашому суспільству так безтурботно ведеться, слід, певно, завдячувати уряду. Адже треба, щоб кожному вистачило землі.

Розчувши в його словах запитання, я відказав:

— Авжеж! Хіба ти не читав про різницю між нашим часом, коли після довгих пошуків ми, нарешті, знайшли вірний шлях, і давниною? Тепер зло ліквідовано.

Немає грабунків, шахрайства, жодних злочинів. Зникли нещасливі випадки на дорогах, ба навіть хвороби! А колись, кажуть, дехто навіть вкорочував собі віку. Аж моторошно згадувати!

— Воно так. Але одне таки лишилося.

— Безглуздя так гадати! Адже неминуче зло — вже не зло. Без цього все повернеться до колишнього безладу.

Тут мій колега рвучко натиснув на гальма, бо з кущів на узбіччі вискочив кролик.

А за ним вигулькнув і засапаний хлопчак.

— Ану-но, хлопче, хапай його мерщій!

На мій голос малюк озирнувся, й ми побачили його всміхнене личко. Потім він знову пірнув у гущавину. Схоже було, що хлопчак от-от зловить кролика. А потім за вечерею лунатиме його дзвінкий збуджений голос.

Машина знову рушила, й напарник спитав:

— Не знаєш, де тут можна заправитись?

— Бензоколонка має бути в найближчому селищі. Там і заправимось.

Проїхали вздовж річки, в прозорій воді якої відбивалося блакитне небо, й опинилися в селищі.

— У вас тут сьогодні робота? — Старий з бензоколонки при невеличкому ресторані, спохмурнів, побачивши нас.

— Та ні, трохи далі. Можна заправитися?

Старий, певно, впізнавши, що ми з Міністерства життєзабезпечення, більше не озивався.

— Нам, здається, сюди, — мовив напарник. Я дістав з-під щитка картку й подивився написане.

— Ще трохи, й ліворуч.

Машина в’їхала у вузенький завулок.

— Зупинимося тут. Ніби оте подвір’я з квітником.

Ми вийшли з машини, проминули клумбу з купками яскравих квітів і попрямували до ґанку. Подзвонили.

Двері відчинила засмагла жінка, певно, господиня, й запросили ввійти.

— Тут живе панночка Аліса?

— Так. Але, перепрошую, з ким маю честь розмовляти?

Я відгорнув лівою рукою вилогу піджака й показав значок Міністерства життєзабезпечення.

— Ох, янголи смерті!..

Жінка зблідла й заточилася. Колега звично підхопив її, дав зміцнювальну таблетку. Тримаючись за стовпець на ґанку, жінка тремтливим голосом вигукнула:

— Як, мою Алісу?! Мою красуню Алісу, яку я так берегла!..