Читать «Оповіданняі - Збірка» онлайн - страница 21

— У лісі на околиці міста дітлахи затіяли гру у «ві». Схоже, неабияк раді, бо гасають, галасують…

— Зрозуміло! Висилай п’ятірку наших. А тікатимуть, стріляти без попередження! Я їду теж.

Я несамохіть схопив нагай при боці й навхрест розітнув ним повітря. Малі шибеники! Якщо не приструнити їх, то де певність, що не виростуть нові александри, наполеони, гітлери. Якщо не знищили зло ще в зародку…

Нагай свиснув у повітрі. Мене переповнювали почуття обов’язку й власної сили. Вибити ворогів миру до ноги!

Війна — наче заразний мікроб чи вірус. Хтозна, чи вдасться винищити їх до останку. Тому й слід вчасно викривати й ліквідовувати, поки не поширилася ця пошесть. І невтомно! Бо якщо робити це абияк, хвороба розів’ється, і тоді буде пізно.

Я поглянув на свою форму. Яка вона біла! Білий колір — то символ миру. Ми, наче ті лікарі, винищуємо заразу війни. Ще й у цьому сенс нашої білої форми. Як і знак на пов’язці: сніжно-білий голуб на блакитному тлі.

Міністерство життєзабезпечення

— Доброго ранку, шефе! Приємно, що встановилася гарна погода, правда? Хіба що по обіді буде жаркувато.

Я стояв біля столу керівника відділу й відчував, як із розчиненого навстіж вікна вітерець доносить запах свіжого листя.

— А-а, доброго ранку! Ось завдання на сьогодні, — задивлений невиразними очима на купу хмар серед блакиті, він посунув до мене кілька карток, що лежали на столі.

Що мій шеф не полюбляє воловодитись, я знав, тож без зайвих розмов склав картки, запхнув до кишені й повернувся до себе. Тоді звернувся до колеги поруч:

— Що ж, поїхали! Якщо не проти, сідай за кермо, а по обіді я тебе зміню.

У машині колега поклав руки на кермо й запитав:

— То куди їхати?

Я вже потягнувся по картки, але раптом передумав і запропонував:

— А давай зробимо от що. Погода така чудова, що й думати не хочеться про якісь там маршрути та продуктивність: адже все зведеться до того, щоб повернутися скоріше. Будемо тягти картки по одній і їхати, куди яка вкаже.

— Можна й так. Адже для нас важливо тільки виконати доручення протягом дня, — схвалив він.

Я дістав із кишені першу картку.

— Так. Спершу поїдемо по автостраді.

Загурчав двигун, і машина від’їхала від червоного цегляного будинку серед дерев

— Міністерства життєзабезпечення: тут ми працювали.

— Скоріше б уже перейти на внутрішню службу!

— Незле б, та поки не проїздиш отак років кілька, туди не втрапиш.

Машина бігла проспектом повз майже безлюдні квартали. Від дерев обабіч дороги на бруківку лягали зеленкуваті вранішні тіні. Де-не-де понад дорогою жінки котили візочки, старі вели за руки онуків, вродливі дівчата прогулювали собачок.

Невдовзі скінчилися торгові квартали, де від сонця захищали намети в червоні та білі смуги. Почався житловий район.

— Як перейду на внутрішню службу, одружуся й придбаю таку оселю. — Я показав колезі старомодний будиночок під берестом серед живоплоту з троянд. З вікна линули звуки рояля: хтось награвав давню мелодію. Певно, чарівна жінка з довгими віями; а може, клавішів торкалися тендітні пальці білолицьої дівчинки.