Читать «Таємні шефи (повість). Шкільні історії (оповідання).» онлайн - страница 56

— Цього я від тебе не чекав,— суворо сказав Павликові.

— Я гадав, що відразу ж упіймаю лисицю і всі будуть раді. Тоді наш авторитет ще більше зміцнився б. А вона майнула в підворітню,— почав виправдовуватися він.

— «Гадав»,— передражнив я Павлика,— а вийшло навпаки. Замість тебе лисицю знайшли ми.

— Оце і погано,— зітхнув Павлик.— От якби ви не знайшли лисицю, а я здогадався б, що вона в цирку, все було б інакше.

— Якби, якби...— пробурчав я.— Якщо так не вийшло, перестань хоч тепер людей хвилювати. Ходімо додому!

— Гаразд, я піду,— покірно погодився Павлик,— але я все одно не з'явлюсь жовтенятам на очі доти, доки не придумаю, як мені відновити свій авторитет.

— Придумуй швидше,— сказав я Павликові,— а то може статися так, що ми втратимо не лише авторитет, а і самих жовтенят.— І я розповів Павликові про зустріч з вожатою у Степана Григоровича і про піонерський актив, який вона збирається провести.

Дивні помічники 

Як я не переконував Павлика, він був упевнений, що наші підшефні нишком сміються з нього.

«Що це за вожатий? Усіх вчив, як обходитися з тваринами, а сам дресировану лисицю приманити не зумів».

Та коли б вони ще знали, що Павлик відпустив лисицю навмисне, аби показати свою спритність, а замість цього виявив своє невміння, вони взагалі б стали його зневажати.

Павлика страшенно мучило все це. І тому наступного ранку, коли я зайшов за ним у школу, свій намір він не змінив.

— Поки не зроблю щось виняткове, нізащо не з'явлюсь перед дітьми,— твердо повторив він.

— Що ж ти зробиш? — запитав я.

— Ще не знаю,— задумливо відповів Павлик.

Сподіватися, що Павлик щось придумає сам, було смішно. З першого по четвертий клас він відмінний санітар, чудово їздить на велосипеді, в медицині розбирається краще від багатьох дорослих, але щодо фантазії... з цим у Павлика справи гірші, ніж у другорічників з навчанням. Коли треба щось придумати, Павлик тільки морщить чоло, а сам чекає, що підкинуть інші.

Ось чому я розумів, що Павликові треба допомогти. Та, як назло, мені теж нічого путнього в голову не приходило.

Ми вийшли від Павлика мовчки. Не вимовляючи ні слова, дійшли до школи. У вестибюлі, біля роздягальні, висіло велике оголошення: «Шкільний комітет фізкультури проводить осінній крос юних велосипедистів. У кросі можуть узяти участь учні п'ятих-восьмих класів. Запис у фізоргів».

— Ось що тебе виручить! — плеснув я Павлика по плечу.

— Ти гадаєш? — запитав він мене і невпевнено промовив: — А коли я не завоюю перше місце, тоді що?

— Не будеш впевнений у своїх силах — не бери участі в змаганнях. Тільки і всього,— сказав я і відразу ж додав: — Але ти обов'язково всіх випередиш. Пам'ятаєш, як ти гасав улітку на нашій вулиці? Наче космічна ракета. Всі так і шарахались! Велосипед — твоє друге покликання.

— Шкода, що я не катався останнім часом,— зажурився Павлик.

— Потренуємся і надолужим,— запевнив я.

Ми побігли шукати фізорга, і він включив Павлика в список учасників кросу.

— Ти поясни жовтенятам, чому я не буду приходити в цей час на збори,— трохи повеселішавши, сказав мені Павлик,— зайнятий, мовляв, на тренуваннях.