Читать «Таємні шефи (повість). Шкільні історії (оповідання).» онлайн - страница 38

Собаки зачули кота і побігли до нього. Добре, що хазяйки встигли схопити їх за нашийники і не пустили далі.

— Ви дарма їх тримаєте,— сказала володаркам собак Людка.— Маїс зовсім не боїться собак.

Я і Бориско голосно пирхнули.

— Він їх просто зневажає,— сказала нам Людка.— Хочете переконатися?

Вона відв'язала від нашийника мотузину і повернула кота до собак. Кіт сміливо пішов прямо на них.

Чистокровний шотландський сетер клацнув зубами, пойнтер Лоцман зробив стійку, яка б зачарувала навіть справжніх знавців, а Гошин Кубарик смішно задріботів до кота. Але, порівнявшись з ним, одержав удар по мордочці лапою в «шерстяній шкарпетці», заскавулів і відскочив убік.

— Дівчинко, забери свого кота! — в ту ж хвилину сказала хазяйка пойнтера.

Але було вже пізно: її пес дістав такого ж удару по носі, як і Кубарик. У пойнтера зразу щезло бажання битися. Він прибрав пози, не вартої ніякого захоплення, і позадкував, тягнучи за собою хазяйку.

— Бачите! — тріумфувала Людка.— Я ж казала. Всі собаки його бояться. В Сіамі коти дуже сміливі. Вони спокійно розгулюють вулицями, а собаки ховаються від них у підворіттях.

Маїс почав гордовито походжати між лавок під грибами-парасолями, мов по центральній сіамській вулиці, а собаки тулилися до своїх хазяйок.

— А за що твій скелет мого Кубарика цапнув? — погладжуючи цуценя, запитав Гоша.

Людка самовдоволено посміхнулася. Я не витримав і сказав їй:

— Тут не Сіам, і поки твій кіт не навчиться ввічливості, гулятимеш з ним окремо.

— Так, дівчинко, забирай свого кота і йди звідси,— сказала жінка в лакових чобітках.

— Ну і розбійник! — жахнулася хазяйка пойнтера.

— Подумаєш! — фиркнула Людка, поманивши до себе кота.— Дуже нам потрібна ваша компанія.

Вона зачепила мотузку котові за нашийник і пішла до воріт.

Кіт, переможно піднявши хвоста, дріботів поряд з нею.

— Сюди б Арса,— сказав я жовтенятам,— він би показав цьому окупантові.

— Ти гадаєш? — запитав мене Гоша ослаблим голосом.

Хитра гостя

— Хлопці, я важу двадцять сім кілограмів! — вибігаючи у двір, закричав Бориско.

— Звідки ти знаєш? — запитав Павлик.

— Тато купив ваги, станеш на них і взнаєш свою вагу. А один кілограм скидають на одежу,— пояснив Бориско і запропонував: — Ходімо до мене, зважимося.

Ми побігли до Бориска і зважились усі, крім Гоші. Він відмовився, бо щойно пообідав. А по-моєму, просто злякався, що всі дізнаються, скільки він важить.

Замість себе Гоша зважив Кубарика. Стрілка ваг зупинилася на шести кілограмах. Це майже вдвоє більше від того, скільки він мав би важити в своєму віці.

— Загодовуєш ти його,— похитав головою Павлик,— по собі рівняєш.

— Кубарик теж тільки що наївся,— почав виправдовуватися Гоша.

— Він скоро в тебе не Кубариком буде, а справжнім Кубом! — засміявся Вадик.

— На ожиріння захворіє,— додав Бориско.

Жовтенята всілися під грибами-парасолями і почали згадувати, хто чим хворів.

— Я свинкою хворів,— повідомив Антон,— в мене обличчя було як у трьох товстунів у мультику, а може, як у Гошки.

Гоша розсердився і луснув Антона по чолі. Той заревів, і Світланка кинулася захищати брата. Ми ледь відтягли її від Гоші. Щоб остаточно примирити дітей, ми пообіцяли поїхати з ними у вихідний день за місто.