Читать «Таємні шефи (повість). Шкільні історії (оповідання).» онлайн - страница 27

— Бачиш, як погано відриватися від колективу,— засміявся господар і запросив нас до кімнати.

Ми повсідалися на стільцях, і я помітив, що Арс справді не зводить з мене насторожених очей: мабуть, думає, як би я чогось у кишеню не всунув. Він ліг біля ніг господаря, а морду повернув у мій бік.

У мене знову зіпсувався настрій. Я насупився і мовчав, а Павлик почувався чудово. Розговорився, як ніколи:

— Ми, Степане Григоровичу, прийшли до вас не тільки познайомитися з Арсом,— сказав він господарю.— Ми хочемо взнати, як ви служили на кордоні.

— Я теж хочу бути прикордонником,— оголосив Антон.

Я не знав, що господар Арса служив на кордоні, хоча з вигляду він дуже скидався на начальника прикордонної застави, яких я не раз бачив у кіно. Правда, тепер він уже старий, років п'ятдесят, а може, і більше. Але все одно очі в нього виблискували молодо і сам він був широкоплечий і, мабуть, сильний. Руки великі і жилаві. Однак Степан Григорович чомусь ніяково кахикнув і неголосно сказав:

— Неув'язка вийшла. Я ніколи не служив на кордоні. Ось Арс служив.

— А як же він тоді потрапив до вас? — запитав Павлик.

— Друг у мене начальник прикордонної застави,— відповів Степан Григорович.— Він багато років з Арсом працював. А тепер Арс для кордону старий, йому десятий рік пішов. Ось товариш і привіз його мені. Знає, що я люблю собак. А я все життя працював у заповідниках. Вивчав повадки тварин, старався поліпшити цінні хутрові породи.

Тут я помітив, що на шафі, на стінних полицях і старій етажерці стоять опудала лисиці, білочки з горіхом в лапках, борсука і ще якихось незнайомих мені маленьких звірят. Все-таки я жахливо неспостережливий! Півгодини знаходжусь у квартирі і не звернув на них уваги.

— А тепер я вже на пенсії,— продовжував Степан Григорович,— іноді їздимо з Арсом на полювання. Гарний пес.

— А у нас кішка Мурка чудова,— сказала Світланка,— навіть шкода, що зараз вона живе у бабусі. Вона теж на чужих злиться. А своїм радіє. Як тільки прийду зі школи, вона підходить і починає біля моїх ніг тертися. І муркоче.

— Всі кішки підлизи,— висловився Бориско,— прийдуть додому — муркочуть, а самі, либонь, гніздо розпотрошили або м'ясо поцупили. Навіть мишку як слід з'їсти не можуть. Спочатку пограються з нею... Шкодливі вони!

— А ось у Древньому Єгипті,— сказав Степан Григорович,— кішка вважалася священною твариною. За вбивство кішки належала смертна кара.

— Це чому ж? — сторопів Бориско.

— Тому що, коли щезали кішки, з'являлися миші і пацюки. Вони з'їдали цілі врожаї.

— Що, з'їв? — шепнула Світланка Борискові.— Смертна кара!

— А я б все одно їх переслідував,— войовничо заявив Бориско.

Всі засміялись, а Павлик сказав Степану Григоровичу:

— Нам би дуже хотілося чим-небудь помогти вам.

— Поки що заходьте частіше, щоб Арс до вас звик. А там подивимося,— відповів наш новий знайомий.

Ми підвелись і почали прощатися. Арс разом зі Степаном Григоровичем провели нас до дверей.

Як тільки ми вийшли на сходовий майданчик, Павлик сказав:

— Діти, чи не здалося вам, що Степан Григорович хоче доручити нам щось важливе? Бо ж нащо він сказав: «Там подивимося»? — І, обернувшись до мене, Павлик додав: — Тобі не доведеться брати участі у цій справі.