Читать «Таємні шефи (повість). Шкільні історії (оповідання).» онлайн - страница 21

Яан Яанович Раннап

— Не кінь влетить, а тобі влетить,— зауважив Вадик.

Антон принишк. Скориставшись паузою, я сказав:

— Зараз грім і дощ, тому нічого особливого, що ви сказали пароль голосно. А взагалі запам'ятайте: пароль треба казати тихо і тільки тому, кому він адресований.

— Якщо пароль кричати, його можуть почути вороги, і тоді вся операція зірветься,— сказав Павлик.

— Тоді кепські справи,— піддакнув Антон. Він хотів відновити добрі стосунки.

Жовтенята закивали головами, і я перейшов до головного.

— До пори до часу ця дровітня буде нашим таємним штабом. Про цей збір нікому ні слова, він повинен бути секретним.

У дітей засяяли очі.

— Ми нікому не скажемо,— запевнив нас спокійно снайпер Вадик.

— Нікому,— підтримали його діти пошепки,— не хвилюйтеся.

В руденької Олі від виниклої раптом таємничості навіть бант на маківці піднявся й очі стали ще більшими.

О, якби вони знали, чому я так сказав... А може, і добре, що ми зібралися тут під час дощу з громом і блискавкою. В класі збір був би звичайнісіньким, а тут навіть сісти ні на що. На п'ятьох (без Антона) жовтенят одна вузлувата колода. Просто дивно, як діти всілися на ній, не зіштовхнувши одне одного.

Порив вітру з шумом розчинив рипливі двері дровітні, ніби ввійшов хтось невидимий і владний. Павлик причинив двері, залишивши тільки невелику щілину для світла. До неї він підніс книжку і почав читати упівголос оповідання про бродячу трилапу собаку. Дійшовши до половини, Павлик передав книжку мені. Він читав просто, своїм голосом, а я став читати виразно. У тому місці, де собаку гнали і кидали в неї палицями, я навіть жалібно заскавулів, ніби палиця боляче вдарила собаку. А в кінці оповідання, коли голодна, бездомна собака вмирала, я кілька разів тихесенько завивав. Це справило враження. Руденька Оля страшенно засмутилася.

— Якби я зустріла такого собаку, то обов'язково нагодувала б його...— сказала вона і, діставши хустинку з кишеньки свого строкатенького плаття, тихенько висякалася. Оля вже встигла переодягнутися після школи.

— А цікаво, як собаки думають? — висловився вголос Бориско.— Вони ж не говорять — значить, вони не словами думають.

— Вони гавками думають,— оголосив Антон.

— А коти — нявками? — засміявся Вадик.

— Коти теж дуже кмітливі,— взялася їх захищати Світланка,— ім'я своє знають і господарів.

— Всі коти злодюги і кровожерливі хижаки,— заявив Бориско.— Ось ви мене лаяли за бабину кішку, а вона ледь дрозденя не з'їла. За це я її і загнав на дах.

— Що ж ти раніше не сказав про це,— дорікнув я Бориска,— тоді в нас з бабусею була б інша розмова. А то вийшло, що її кішка — ангел, а ти — душогуб.

— За кішками стежити треба,— сказав Павлик,— а то вони всіх птахів у дворі переловлять.

— Давайте птахів охороняти,— запропонувала Оля,— годівниці їм зробимо. Незабаром зима настане.

Павлик зрадів, непомітно підморгнув мені і сказав жовтенятам:

— Якщо ви любите тварин і птахів, вам треба стати помічниками «Синього хреста».

— А це що?

— Що ми будемо робити?

— Як же йому допомагати? — загаласували діти.

Я відразу ж запитав:

— Що таке Червоний Хрест ви, звичайно, знаєте?