Читать «Таємні шефи (повість). Шкільні історії (оповідання).» онлайн - страница 112

Юхан махнув рукою на домашні завдання, перечитав старі підручники з фізики й замислився: а справді, що, так би мовити, дає стрибунові крила? Швидкість розгону— це дуже важливо. Без усяких сумнівів. Але розганятися ще швидше Юхан уже не може. Він і так біжить з усіх сил. Треба придумати щось інше.

І він таки придумав. Висота стрибка — адже це теж дуже важливо. Що вище ти стрибнув, то довше перебуваєш у повітрі, й інерція заносить тебе все далі. Інерція від швидкого розгону — ось що рухає тебе у повітрі.

Юхан Салу міркує ще трохи і робить велике відкриття: треба стрибати одночасно і в довжину, і у висоту!

Під час наступного тренування він так і робить: стрибає і в довжину, і у висоту одночасно. Тобто, він намагається так стрибати. «Все вище, і вище, і вище!..» — повторює він, підбадьорюючи себе. Отак він бурмоче, а вже до дошки, від якої треба відштовхнутися, лишаються лічені метри. І тут Юханові здається, що він не втрапить ногою на потрібне місце. Він підбирає крок, дріботить, наче спутаний кінь і, звичайно, забуває про необхідність висоти.

Гуп! — грудочки торфу розлітаються на всі боки, а сліди стрибуна закарбовані знову на тому ж місці — чотири з половиною метри.

У наступній спробі Юхан Салу зосередився як міг. Він думає тільки про те, що повинен стрибнути не так у довжину, як у висоту. Ні про що інше він не думає. Але через це розгін виходить якийсь невдалий. Юхан злітає досить таки високо, але приземляється на тому самому місці. Тепер доморощений легкоатлет уже не знає, що й діяти. Одне він затямив твердо: розумова праця стрибкам у довжину не сприяє. Ніякого від неї ефекту. За двома зайцями гнатися не варт. Або швидко розганятися і влучати ногою саме на те місце, звідки треба відштовхнутися, або... Словом, у цей самий час він не може надихати себе на стрибок у висоту.

Юхан опускається на великий камінь і ворушить сірою речовиною, як у деяких книжках називають мізки. Речовина цього разу ворушиться добре. Всього через кілька хвилин Юхан піднімає вгору вказівний палець і значуще хитає головою: «Рефлекс! Ну, звичайно! Умовний рефлекс!» Він пригадав, як у журналі «Фізкультура» писали про майстрів спорту. Їхні рухи, писалося там, ставали рефлекторними. Тому, хто займався бігом з бар'єрами, не треба думати: ага, мовляв, ось зараз буде бар'єр, треба задерти ногу. Нога піднімається й без загадування, сама собою.

Юхан знає також, що усе це грунтується на вченні академіка Павлова. Хороший рефлекс може порятувати від смерті. Так, до речі, було з одним колгоспним водієм. Йому впоперек дороги виїхав трактор-лісовоз. Коли б водій іще думав, що ось зараз треба загальмувати, то вже не встигнув би. А так нога сама натиснула на педаль гальма.

Отакий автоматизм потрібен і Юханові Салу. Бо під час розгону думати не з руки. Умовний рефлекс повинен підняти його, просто пожбурити вгору над ямою.