Читать «Таємні шефи (повість). Шкільні історії (оповідання).» онлайн - страница 101

Агітацію ми вирішили почати з села Сур'я. Воно знаходиться за три кілометри від селища і зручне для нас тим, що садиби там близько одна від одної. Перед повів Туртс, за його триметровими кроками поспішали інші.

На хуторі Сійму ми вперше постукали в двері. Мюргел, коли ще був маленьким, жив у цих місцях. Він знав усіх тутешніх людей поіменно, але, пропустивши його вперед, ми припустилися помилки. Після «здрастуйте» йому одібрало мову, і він стовбичив біля дверей німий, як одвірок. Кусті довелося швиденько пропхатися наперед і взяти розмову на себе.

Кусті діло знає, це точно. По хвилі ми всі сиділи за столом, пили чай, а наш оратор розводився про кандидатів у депутати, про те, як працює Верховна Рада республіки, і про вибори — колись і тепер. Час від часу господар посмоктував згаслу люльку і, мружачи очі, казав:

— Еге! Таки гроші, що пішли на освіту цього хлопчини, не пропали марно!

Від цих слів Кусті заливався ще дужче. Прощалися ми вже, як рідні. В день виборів господар обіцяв узяти в колгоспі коня і ще до обіду прибути в селище. Здавалося, все вийшло чудово, тому я дуже здивувався, коли дорогою до наступного дому Еймар вилаяв нашого оратора:

— Слово честі, ти якийсь пришелепкуватий! Тобі аби язиком плескати! Чи вони не знають, якими були вибори в часи буржуазної республіки? Це їм відомо з власного досвіду. А тебе тоді ще й на світі не було. Роз-ка-а-азує! Ти подивися котра зараз година!

Справді, часу ми згаяли багато: одну годину й двадцять хвилин просиділи у першому домі. За годину двадцять ми отримали на свій рахунок лише трьох виборців. Нас чекали ще триста дев'яносто сім.

— До наступної господи заходити не будемо,— сказав Еймар.— Зробимо бліц-агітацію.

Бліц-агітація полягала в тому, що ми шикувалися в дворі, а Туртс стукав у двері лижною палицею доти, доки хтось не виходив на ґанок.

— Дванадцятого лютого! — одразу горлав Туртс.

— Усі! — вигукнув Еймар.

— На вибори! — закликав Мюргел.

— Верховної Ради! — кричав я.

— Естонської РСР! — закінчував Таммекянд.

Тільки оратор Кусті похмуро мовчав, бо на його грудях був лише знак оклику.

У такий спосіб усе село було заагітовано за годину. Залишився ще тільки один будиночок, який стояв осторонь, під лісом. Мюргел знав, що там мешкає Кадрі Тоомассон.

Її вигукувати на ґанок не довелося: бабця саме готувала дрова біля сарая. Вона розпилювала березове поліно ножівкою, а потім розбивала його на дрібніші тріски. Так, розбивала: коли їй вдалося поцілити сокирою в дерево, вона брала в руки менше поліно і стукала ним зверху, по обуху.

Ми вже звично прокричали свій заклик. Еймар мав би вже скомандувати «налі-во!», та він чомусь зволікав, переступаючи з ноги на ногу. Одним оком він дивився на стару, а другим поглядом на годинник. Потім махнув рукою і став скидати лижі.

Через п'ять хвилин робота кипіла. В сараї ми знайшли велику пилку, і вона аж вищала в руках Туртса та Еймара. Ми з Мюргелом рубали дрова. Таммекянд лагодив клямку. Тільки оратор не знайшов собі ніякого діла і тинявся від одного до іншого.