Читать «Таємні шефи (повість). Шкільні історії (оповідання).» онлайн - страница 100

Мюргел, котрий любить копатися в книжках, казав, що постава Туртса нагадує один із символів, що вживаються у вищій математиці — інтеграл. Але ми і з нижчою математикою мали багато клопоту, отже перевірити цього не могли.

— Туртса відправимо додому,— сказав я.— Можна знайти поважну причину. Чи ти думаєш, що він не погодиться?

Ні, Еймар цього не думав. Чого ж він тоді вагався?

— Ти міркуй не як голова ради загону, а як рядова людина,— порадив я.— Рядові люди багато чого бачать зовсім інакше.

Як рядова людина Еймар одразу збагнув, що відправити Туртса додому просто необхідно. Той пообіцяв, що вже через десять хвилин він лежатиме в інтернаті під ковдрою, і зник за одну мить.

Коли найбільшу небезпеку було усунуто, ми отримали змогу без поспіху все обміркувати. Далебі, ще не все було втрачено. Лише один вечір на лижах міг повернути нам чесне ім'я. Чотири сотні виборців, звичайно, не обійдеш, але сорок — можливо. А потім це число можна було б збільшувати, примножувати...

Тепер нам закортіло помсти.

— Поклич Таммекянда,— сказав Еймар на першій перерві.— Треба поговорити з Гербертом.

Фотограф не підозрював про небезпеку і дав себе відвести вбік.

Ми були страшенно сердиті.

— Ти, лопух! — сказав Еймар і розгорнув газету.— Що це таке?

Радість творчого успіху вдарила Герберту в голову:

— Уже в газеті?! Я й не знав!

— Тепер знатимеш! — сичав Еймар.— Кого ти хочеш пошити в дурні? Що ти тут намолов? А ще називаєшся другом! Хто тобі казав про засніжені лісові хутори?

Зміна виразу на обличчі винуватця ще раз підтвердила, що радість і горе йдуть поруч. Думка про гонорар стала враз такою далекою, нікчемною. Відчутно запахло смаленим...

— Ніхто не казав,— прошелестів кореспондент — Це я сам... Думав, так швидше надрукують...

— А ці... чотириста виборців?

— Теж для того... Ви ж самі казали: по п'ятдесят у день. Я думав: поки знімок з'явиться в газеті, стільки й буде.

Дзвінок порятував кореспондента від добрячої прочуханки:

— Очі б мої тебе не бачили! — сказав Еймар.— Заварив кашу, а нам тепер сьорбати! Шуруй до класу!

Звичайно, кореспондент-фотограф був головним винуватцем цієї історії. Хоча, знову ж таки, ми й самі винні: навіщо було розігрувати Герберта?

На щастя, шостого уроку не було. Ми стрімголов помчалися до Еймара. Туртс уже чекав нас там.

— Передусім треба кілька разів пробігти на лижах по селищу,— сказав Еймар, коли ми були вже при повному параді.— Хай усі побачать, що агітбригада справді існує.

Ми не хотіли, щоб дорогою до нас чіплялися з різними запитаннями, тому Кусті-оратора, який не міг бігати на лижах так швидко, як треба, лишили поки в Еймара у дворі. Бігли посеред дороги: там лижі дужче стукотять, це нам якраз на руку, бо привертає увагу.

За десять хвилин ми промчали по всіх вулицях. Настав час братися до справжньої роботи.