Читать «Подорож на Пуп Землі (Т. 1)» онлайн - страница 7

Ще більш химерним і загадковим виявився зміст книги. В ній розповідалося про острів з чудернацькою назвою - острів Пасхи. (Як це так, думав я собі, щоб острів назвали наче свято? Тоді, може, десь існує острів Новий рік або острів Восьмого березня?). Той острів виявився нікчемним шматочком суші, загубленим чортзна-де у Тихому океані, - на тисячі миль довкола нього простягається лише океан. А проте, крихітний клапоть суходолу колись давно населяла могутня цивілізація, котра без жодних механізмів та спеціальних знарядь зводила десятиметрові кам’яні монументи, котра розвинула власне письмо незалежно від інших світових цивілізацій, а потім… загадково зникла. Далі - ще цікавіше. Древні будівники мали білу шкіру і виглядали наче європейці, а їхнє походження та історія появи в Океанії ще й досі, за словами автора, лишається нез’ясовною таємницею. Кожна нова сторінка «Аку-аку» розкривала перед моїм допитливим писком щораз нові й нові загадки, тож незабаром мені починало здаватися, що я читаю книгу не про тихоокеанський острів, а про якусь планету з поза меж Сонячної системи. А ще мені, пригадую, сподобалося милозвучне ім’я її автора. Був він норвежцем і звали його Тур Хейєрдал…

Утім, я вас розчарую: я не почав мріяти про подорож до острова Пасхи. По-перше, я тоді вже мріяв про Мексику, мріяв до помутніння в очах і до розладів шлунку. А по-друге, острів Пасхи видався мені чимось неземним і нереальним, якимось… наче вигаданим. У мене в голові не вкладалося, як стільки таємниць може поміститися на такій мініатюрній грудочці землі посеред безкрайого океану? Острів бачився настільки далеким, диким та неприступним, що я ні на мить не міг припустити, що звичайний хлопчик з України зможе колись туди потрапити, хай як сильно він про це мріяв. Здавалося, я швидше долечу до Марса чи Венери. Через це загадковий край, щільно заставлений таємничими носатими статуями, на довгі роки поринув у надра моєї підсвідомості, затершись серед інших, менш цікавих, але так само недосяжних місцин. Простіше кажучи: я про нього забув.

* * *

Зараз, гадаю, саме час зробити невеличку паузу і трохи ближче познайомитися з Яном, тим чуваком, який не побоїться труднощів далекого шляху (на кшталт брудних південноамериканських хостелів, заїжджених еквадорських автобусів, які одним колесом постійно нависають над прірвою, сексуально стурбованих перуанок, озброєних до зубів розбишак на кордоні, примх мого впертого характеру і т. д. і т. п.) і мужньо посуне за мною в Південну Америку. Від цього моменту Ян виходить на передній план моєї пригодницької історії, тож, хочете ви цього чи ні, віднині вам доведеться миритися з його та моєю присутністю аж до останньої сторінки.