Читать «Подорож на Пуп Землі (Т. 1)» онлайн - страница 29

* * *

…Перед тим як пірнути в океан, сонце кілька разів проривалось крізь хмари на заході. Щоправда, на сході, там, де здіймалась грізна громада височенних Анд, не було жодного просвітку. Гори довкола еквадорської столиці щільно обсіла непробивна пелена попелястої мряки. Повечерявши, я виліз на терасу над хостелом - у Еквадорі такі відкриті веранди є на даху практично кожного будинку - і довго вдивлявся на південний схід. Десь там, значно вище хмар, підносився угору кратер Котопаксі. Подумалось, що коли б не мряка, я міг би зараз милуватися пейзажем небувалої краси. Годину тому в якомусь затурканому кіоску я мигцем запримітив поштову листівку з еквадорської столицею на тлі могутнього вулкана. Зараз я стояв, певно, десь дуже близько від того місця, звідки робили фотографію, проте не міг повірити, що спостерігаю той самий краєвид. Вулкана, здавалося, просто не існувало; погляд впирався в глуху кучугуру сірих хмар. Притрушені мрякою та розмазані сутінками кольори еквадорської столиці мінилися сірістю. Як я не старався, ніяк не міг домалювати в своїй уяві шестикілометрового Котопаксі над хаотичними забудовами цього міста-бедламу. Переді мною висіло малоцікаве монохромне зображення, немов простенький рисунок бездарного художника-початківця, недбало накиданий простим олівцем.

«Погано, - думав я, - дуже погано… Якщо до завтра погода не зміниться, вулкана ми не побачимо». На той час похмуре небо видавалося мені найбільшою проблемою. Я навіть подумати не міг, що ми можемо не побачити Котопаксі не тільки через кепську погоду.

* * *

- До того селища під вулканом їхати автобусом півтори години. Це мені Мет учора сказав, - затараторив Ян, щойно ми вискочили з міського автобуса коло воріт Terminal Terrestre. - Я ще спитав у австралійця, скільки приблизно коштуватимуть квитки.

- І?… - неуважно буркнув я, роздивляючись велетенську автостанцію. Автобуси - головний транспортний засіб Еквадору. Країна не дуже велика - літати літаками невигідно, тому столичний Terminal Terrestre був ущерть заповнений різнокольоровими тлустими бусиками та галасливою строкатою юрбою.

- Він сказав, що в Еквадорі все дуже просто - беруть один долар [24] за годину їзди. Ніколи не помилишся, - відповів Ян. Але я, на жаль, не почув товариша.

Скрадаючись наче мінним полем, ми вступили до терміналу. Очі розбігалися від розмаїття вивісок та пістрявого еквадорського люду. Непередаваний галас тиснув на мозок. Відразу коло входу до нас підскочив ще зовсім юний еквадорець і взявся кликати до автобусів. Про себе я зауважив, що таких малолітніх крикунів в терміналі повнісінько.

- Вам куди, сеньйори? Куди їдемо, сеньйори? - горлав хлопчик просто над моїм вухом. - Амбато? Ріобамба? Гуайякіль? Баньос? Сеньйори!

Я ніяк не мій прийти до тями і дивився на нього наче на інопланетянина.

- Нам треба до Лага… Лака… Лакаку… - спробував замість мене відповісти Ян. - Тьфу, дідько!

- Латакунги, - зрештою очуняв я.

- Чудово, сеньйори! - заверещав хлопчина і потяг мене за руку до одного з виходів. - Онде автобус до Баньоса. Скажете водієві, щоб висадив вас у Латакунзі.