Читать «Острів загиблих кораблів» онлайн - страница 10

— Можливо, те ж саме, що і з іншими. Саргасове море називають кладовищем кораблів. Рідко кому вдається вибратися звідси. Якщо люди не вмирають з голоду, спраги або жовтої лихоманки, вони живуть, поки не потоне їхній корабель, від ваги поліпів, що наросли на ньому. І море поволі приймає нову жертву.

Міс Кінгман слухала уважно.

— Жахливо! — прошепотіла вона, вдивляючись у застиглу зелену поверхню.

— Ми, в будь-якому разі, зараз в ліпших умовах, ніж багато хто з наших попередників. Пароплав тримається добре. Можливо, нам вдасться ліквідувати течу та викачати воду. Запасів продуктів вистачить для нас трьох на кілька років.

— Років! — закричав Симпкінс, підстрибнувши на стільці.

— Так, шановний Симпкінсе, можливо, що кілька років вам доведеться чекати обіцяної нагороди. Мужайтеся, Симпкінсе.

— Плювати я хотів на нагороду, аби мені вибратися з цього проклятого киселю!

…Потягнулися одноманітні, виснажливі, спекотні дні. Хмари якихось невідомих комах стояли над цим стоячим болотом. Уночі москіти не давали спати. Іноді туман лягав над морем густою пеленою.

На щастя, на пароплаві була хороша бібліотека. Міс Кінгман багато читала. Вечорами всі збиралися у великому розкішному салоні. Вівіана співала та грала на роялі. І все частіше Симпкінс став бувати на цих вечірніх зібраннях із пляшкою вина: з горя він запив.

Гатлінгу довелося замкнути на ключ винні льохи. Симпкінс пробував протестувати, але Гатлінг був невблаганний.

— Бракує того, щоб нам довелося ще нянькатися з хворим на білу гарячку. Зрозумійте ж, дурнуватий ви чоловіче, що ви скоро загинете, якщо вас не зупинити.

Симпкінсу довелося скоритися.

V. У ЦАРСТВІ МЕРТВИХ

Здавалося, що пароплав стоїть нерухомо. Але, вочевидь, якась повільна течія відносила його на середину Саргасового моря: все частіше на шляху траплялися напівгнилі та позеленілі уламки кораблів. Вони з’являлися, як мертвяки, з голими «ребрами» — шпангоутами і зламаними щоглами, якийсь час слідували за кораблем і поволі пливли удалину. Ночами Симпкінса лякали «привиди»: із зеленої поверхні моря раптом з’явилися якісь стовпи блідого туману, що нагадували людей у саванах, і поволі ковзали, гойдалися й танули… Це виривалися випаровування в тих місцях, де в суцільному килимі водоростей прозирали «ополонки».

Однієї місячної ночі якийсь напівзруйнований бриг голландської будови близько підійшов до пароплава. Він був чорного кольору з яскравою позолотою. Його щогла та частина бульварків були знесені, брашпиль розбитий.

Зі змішаним відчуттям цікавості й остраху дивилася Вівіана на цей мертвий корабель. Мабуть, це їхнє майбутнє; настане час — і їхній пароплав так само носитиметься, морем, без жодної людської істоти. І раптом вона скрикнула:

— Дивіться, дивіться, Гатлінге!

Притиснувшись до зламаної щогли, там стояв чоловік у червоному капелюсі. В промінні яскравого місяця на темному, майже чорному обличчі виблискували зуби. Він усміхався, усміхався на весь рот. Біля ніг його лежала пляшка.

Усвідомлення того, що вони не одні, що в цій зеленій пустелі є ще одна жива людська істота, схвилювало всіх. Симпкінс і Гатлінг голосно крикнули та замахали руками.