Читать «З поляками проти Вкраїни» онлайн - страница 4

Комусь може здаватиметься, що вибираючи з двох цих одне, січовики вважали за краще, хоч би ціною втрати етнографично українських земель Галичини, Холмщини та Волині, досягти союзу або, принаймні, добросусідського миру з поляками. Мені ніколи так не здавалося і ніколи не вірив я у можливість купити приязнь ціною сліз та крови своїх братів, ціною зради ідеалам національного та соціального визволення, ціною чести та інтересів селянсько-робітничої української нації.

Ні від одного січовика не чув я про доцільність полонофільства, як такого, незалежно від того, в якій інтерпретації виявлялося-б воно. Свій рух на Київ проти білогвардійських військ січовики обґрунтовували формулою: „від долі Київа залежить доля Львова". Вони, мовляв, ішли на Київ для того, щоби зміцнившися там, летіти визволяти пригноблених галицьких селян та робітників з-під ярма польського панства. Хід історичних подій кинув січовиків у табор соціяльної, а разом з тим і національної контр-революції. Темна пляма, яку здобули січовикам їхні керовники, закрила від сучасників світлі революційні змагання січовицької маси. Не хто инший, а саме січовики домагалися від директорії в Київі проголошення радянської влади та союзу з Радянською Росією проти білогвардійців, Антанти та поляків. І знову на весні 1919 р. січовики у своїй декларації вимагають від директорії визнання радянської влади.

Спинився я на своїх вражіннях, що мав, зустрічаючись з січовиками, тому, що якраз вони, січовики, склали основу армії, що підлягала Петлюрі, вони утворили певні традиції для армії, що пізніше сама себе знищила боротьбою за польсько-українську концепцію, коли вона була втягнута в ту боротьбу Петлюрою. Спинився я ще й тому, що чомусь петлюрівщину вважають за витвір нашої воєнщини, тоб-то армії. Об'єктивно приглядаючись до подій, що на моїх очах відбулися, маю підстави рішуче заперечити тому, бо петлюрівщина не була продуктом української воєнщини, почавшися багато раніш, ніж з'явилася остання.