Читать «З поляками проти Вкраїни» онлайн - страница 5

Проглядаючи польську публіцістику всіх часів, не можна знайти ніде ні одного місця, де-б у будь-якого польського публіціста вистачило громадянської мужности виступити проти претензій польського імперіялізму на землі та добра українського працюючого народу так само, як не у всіх польських публіцістів вистачило щирости признатися у своїх апетитах.

Ще більшою несподіванкою для широких кол українського громадянства — загалу нації, ніж саме полонофільство, було те, що провід українським полонофільством захопив не хто инший, а той самий Симон Петлюра, що в початку 1919 року декламував „кари ляхам, кари!" з „Гайдамаків" Шевченка, що того таки 1919 року наказав за народні гроші бити у Відні медаль з відтиском власної Симона Петлюри голови на одному боці та з написом Франківського „Не пора москалеві й ляхові служить" на другому боці.

Отже, вважаю за конечне пригадати факти, які мені доводилося спостерігати і які давали ті чи инші підстави гадати, що Петлюра, нарешті, таки докотиться до обіймів Пілсудського, докотиться, не зважаючи, що останій ще влітку 1919 року вважав за відповідніше для Польщі скласти Союза з Нестором Махном, ніж із головою директорії та головним отаманом військ У. Н. Р., Петлюрою. Тоді Махно відмовився від такого союзу. Опарившись на Махнові, Пілсудський починає вживати заходів, щоб зробити своїм контрагентом Петлюру.

Як довели пізніші події Пілсудський краще пізнав Петлюру, ніж ті, що йшли на бій під вражінням Петлюриної декламації.

В липні 1919 року Петлюра мовчки погоджується на захоплення поляками Галичини, Холмщини та Волині. Він лише просить Пілсудського, щоб той не йшов зі своїми військом далі на схід. Поляки поки-що дійсно не пішли на лівий беріг р. Збруча.

Помилкою буде гадати, що поляки зважали на Петлюрині благання. Не пішли вони тоді на Поділля з міркувань стратегичного характеру. Полякам до часу було корисним, щоб Петлюра товкся на Поділлі, являючи такий-сякий бар'єр між червоною армією та поляками.

Тим часом поляки грунтовно готовилися до походу на Україну. Їм навіть серед білого дня ввижалися кордони 1772 року, велика Польща „від моря до моря та аж до Дніпра".

Відроджений польський імперіялізм ні з чим не бажав рахуватися.

Пілсудський та й ціла „Польська Організація Військова" зовсім не хотіли брати на увагу, що вони ділають XX століття, століття визволення пригноблених нації та класів, не рахувалися з фактом, що на просторах від Берестя до Кубані та від Карпат до Вороніжчини живе український селянин та робітник, що на великій частині тої країни революція змела „культуральний намул польської та всякої ишної магнатерії, а до влади приходив правний господар тої багатої та великої країни — український робітник та селянин.

Пізніше керовники польської політики трохи не звернули собі в'язів на своїй божевільній ідеї. Проте в своїх розрахунках на Петлюру вони не помилялися.

Вже в листопаді 1919 рову на військовій нараді в Новій Ушиці перед військовим командуванням ставить Петлюра питання, чи не варто помилитися з поляками. На це він одержав одповідь, що ми, мовляв, фактично й так з поляками не б'ємося і не маємо змоги битися. Що-ж торкається самого миру, то треба було знати умови того миру, тому по цьому питанні Петлюра не одержав позитивної відповіди. На тій нараді, опріч мене, були: Омелянович-Павленко, Коновалець та инші. Можна було гадати, що в Петлюри були дані про польські умови, бо він запевнив нас, що на припертя решток армії до терену, захопленого поляками, останні пропустять нас через своє росташування на Волинь.