Читать «Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди» онлайн - страница 35

Із подібним підходом, із пропонованою логікою погодитись ніяк не можна. Тут згадана асиметричність виявляє себе особливо наочно. Документально не перереконавши читачів у реальному існуванні «Братства самостійників», досягнувши по суті лише рівня ймовірності, Ф. Турченко вважає цього цілком достатнім, щоб вийти на наступний, новий рівень передбачення — про можливу участь «Братства» в організації «самостійницької Центральної Ради» і вважає свій висновок (мабуть, його можна іменувати недосконалою конструкцією) версією, рівноцінною іншій, оголошує обидві версії гіпотезами.

На написане Ф. Турченко реагує наступним чином: «Ми вже наводили архівні документи — виявлені в фондах поліції три варіанти програми «Братства самостійників», які мали спільний прототип». Поширювалися вони в різних регіонах України. У поєднанні з іншими матеріалами (виділення моє. — В. С.) ці документи, на наш погляд, дають підстави для висновку, що організація чи групи під цією назвою справді існували». Наведене «підтверджується» посиланням на сторінки книги про М. Міхновського, на яких ніяких «інших матеріалів», крім вже згаданих — поліцейських, насправді немає. «Продовжуючи дискусію з нами, В. Солдатенко, — веде далі Ф. Турченко, — навпаки, вважає, що «наявність згаданих документів зовсім не дає підстав про незаперечне свідчення існування відповідних матеріалів»… У зв’язку з цим виникає питання: скільки документів слід пред’явити, щоб шановний дослідник змінив точку зору».

Однак, в наведеній кількома абзацами вище цитаті В. Солдатенка ясно говориться, що сумніви пов’язані не з кількістю документів, а з їх характером — були вони кимось ухвалені (з’їздами, зборами, групами тощо), чи, можливо, лише проектами. Не виключені й інші варіанти. Отже, Ф. Турченком спритно підмічено суть спору. Втім, для будь-якого фахівця це настільки очевидно, що автор застерігається: «Адже насправді подібних матеріалів було значно більше — як відомо, в архіви попадає, а потім виявляється істориками лише невелика їх частина. Та справа звичайно не в документах (при певному підході сумніватися в існуванні політичної організації можна за будь-якої їх кількості)…».

Це вже незрозуміло. То наявність кількох документів (хай для когось сумнівних, точніше таких, на основі яких не можна зробити однозначні, категоричні, переконливі, незаперечні висновки) — все, на чому вибудовується концептуальна версія, а то, раптом, справа не в них. А в чому ж? Виявляється, на це питання можна дати й таку відповідь: «…А в людях, які стояли за ними (документами. — В. С.), тримали їх в руках, переховували, читали, передавали іншим, рискуючи при цьому попасти в руки поліції, обговорювали, сперечалися, поділяли, чи відкидали продекларовані в них погляди». Що сказане в даному випадку абсолютно нічого не доводить, гадається, говорити просто зайве.