Читать «Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди» онлайн - страница 37
Валерій Федорович Солдатенко
***
В оцінці початків функціонування Центральної Ради відповідно до незаперечних, документально підтверджених фактів, то тут, вочевидь, слід погодитися зі спостереженням П. Христюка, згідно з яким «закладено було Ц. Раду по зразку загально-російських «комітетів об’єднаних громадських організацій» з тою тільки ріжницею, що Рада мала бути не міським чи губерніальним центром, а всеукраїнським. Через це до складу Ради спочатку ввійшли делегати міських київських українських культурно-просвітних, громадських і політичних установ, а також і тих всеукраїнських установ, які мали свої центральні осередки в Київі (представники політичних партій, кооперації, духовенства, вчителів, студентів, вояків). Якогось певного, заздалегідь виробленого плану діяльности Центральна Рада на початку свого істнування не мала. Так само не був усталений і склад. І це вийшло потім як раз на добре. Склад Ради, її завдання і методи роботи еволюціонували без великих внутрішніх перешкод разом з розвитком української революції».
Певні історіографічні колізії виникли щодо оцінки курсу Центральної Ради, платформи, схваленої Всеукраїнським національним конгресом 6–8 квітня 1917 р. Полишаючи осторонь критику позиції Р. Млиновецького, яка, як і в попередніх відзначених випадках, далека від наукового рівня, для прикладу можна зупинитися на аргументації істориків, які намагаються довести, ніби політика Центральної Ради від самих початків була невірною, недолугою, не могла хоч скількинебудь відповідати реальним запитам часу.
Своєрідною ремінісценцією означеного став збірник статей запорізьких істориків. Його автори поряд із досить слушними міркуваннями та введеними до наукового обігу новими фактами і документами, вступили в дискусії з приводу низки питань, серед яких на чільне місце висунулися справді ключові моменти — про діалектику національного і соціального чинників у політичному курсі Центральної Ради та про ставлення до її автономістсько-федералістських орієнтацій, спроб їх практичної реалізації. Однак слід відразу ж сказати, що визнати запропоновані аргументи бездоганними навряд чи можна. Прикладом тут може бути стаття Ф. Турченка і Г. Кривоший, яка відкриває збірник: «Магістралі й глухі кути Української революції».
Намагаючись зрозуміти й оцінити розвиток подій в Україні в 1917 р. через їх порівняння з історичним розвитком інших націй, автори резонно зауважують, що вітчизняний досвід виявився нетиповим для європейських національних революцій. Там завоювання політичної незалежності і соціально-економічні перетворення виявилися розведеними у часі. В Україні ж ці процеси були одночасними, навіть не паралельними, а взаємопереплетеними й взаємозумовленими.
Однак, всупереч добре відомим фактам, Ф. Турченко і Г. Кривоший хотіли б, щоб, розпочавшись із лютневого соціального катаклізму, подальші процеси в Україні (на той час невід’ємній частині Росії і якось інакше майже ніхто ситуацію й не оцінював) набули лише національно-визвольного характеру (як в Європі), щоб «на цьому етапі (після повалення самодержавства і початку Української революції —
