Читать «Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди» онлайн - страница 33

Те, що з наявного кола джерел не можна почерпнути всієї бажаної інформації (і з цим ніхто не сперечається), скажімо, хто поіменно в процесі перших зборів, на яких започатковувався процес створення Центральної Ради, сформулював ініціативу, як вона достеменно прозвучала й т. ін. — зовсім не підстава піддавати сумніву очевидне (хай обмежене, однак документально зафіксоване знання) й натомість ймовірність, припущення видавати за доказовість. Гадається, такий підхід — словесні беззмістовні мудрствування саме і є одним із виявів схоластики. Щиро бажаючи йти вперед, насправді, на основі запропонованої методики поважний історик чи то тупцює на місці, чи істотно збочує, а то й тягне назад. Весь свій запал автор витрачає на те, що з його точки зору не дає підстав незаперечно вважати наявні джерела за такі, в яких є абсолютна, стовідсоткова інформація про створення однієї, єдиної Центральної Ради. Можна висловити впевненість: якби Ф. Турченко з такою ж послідовністю і прискіпливістю проаналізував потенціал інформації про другу, паралельну, «самостійницьку» Центральну Раду, то з неминучістю прийшов би до висновку, що тут підстав практично не існує, що вся схема вибудувана на припущеннях, здогадках — віртуальна.

Це видно буквально з кожної сторінки статті, наповненої словами: «напевне», «можливо», «тут щось не так», «напрошується припущення», «стверджувати щось певне неможливо» тощо. Зразком оформлення висновків може слугувати хоча б наступна фраза: «Не слід виключати й того, що назву коаліційної організації запропонував (цей момент набуває для Ф. Турченка ключового значення. — В. С.) той з суб’єктів її створення (! — В. С.), який міг прийти (?!) на нараду з іменем «Центральна Рада і запропонував його загалу». І на основі таких вибудов робиться підсумковий висновок: «На наш погляд опоненти ТУП мали не менше, а навіть більше можливостей, щоб стати ініціаторами створення УЦР. Але — це лише гіпотеза, адже документів, які б прямо засвідчили, що саме ці люди запропонували назву Центральна Рада» новій організації, і що саме вони почали її конструювати — не знайдено» (виділення мої. — В. С.).

Прагнучи «урівноважити» версію, побудовану на відсутності прямих свідчень, з «версією» якої дотримуються практично всі (звісно, ті, хто писав) учасники подій і їх наступники — історики (хай навіть ця «версія» витворена на основі не стовідсотково переконливих джерел, тобто таких, які допускають у деяких моментах двозначності, свідомі чи несвідомі упущення, недосконалості й т. ін.), Ф. Турченко лише заплутує проблему.

«Здаючи з боєм» позиції, історик в останній публікації відступає від колишньої категоричності і завершує розвідку дуже непевними сентенціями: «Хто перший (?! — В. С.) назвав себе 3 березня 1917 р. (або навіть раніше) іменем «Центральна Рада», або запропонував його загалу (кого включав цей загал 3 березня?) — невідомо. Можливо (виділення моє. — В. С.) в метушні перших днів революції обидві групи, які перебували в різних місцях Києва, деякий час носили це ім’я. При нинішній джерельній базі стверджувати щось певне неможливо. У той же час ця версія має право на існування як гіпотеза, над якою ще слід працювати, розширюючи коло документів, вдосконалюючи методику роботи з ними».