Читать «Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди» онлайн - страница 31

Участь самостійників в утворенні Ради, на думку автора, їх політичні опоненти приховували, всіляко підкреслюючи ініціативну роль ТУП. До уваги не бралося, що ні самі самостійники, ні будь-хто взагалі не навели фактів на користь запропонованих тверджень. Однак, на переконання Ф. Турченка, є побічні дані, які наштовхують на визнання пріоритету самостійників.

Наступного року Ф. Турченко видав шкільний підручник з історії України, де писав, що «саме самостійники 3 березня 1917 р. оголосили про організацію Української Центральної Ради… Майже одночасно із самостійниками власний національний центр почав створювати ТУП… Таким чином, формувалися два центри національних сил з різною державно-політичною орієнтацією… керівники обох організацій 4 березня погодилися на створення об’єднаної організації, яка дістала назву Української Центральної Ради».

У другому виданні підручника в 2000 р. автор знову підтвердив свою точку зору щодо постання УЦР. Не змінилася вона і в найступних виданнях підручника за 2002 та 2003 рр.

Як не прикро констатувати, але плідний популяризатор історичних знань не прислуховується навіть до цілком слушних зауважень керівника видавництва «Генеза», де друкуються підручники Ф. Турченка, — О. Дубаса. Останній же, гадається, має підстави не лише з особистих міркувань та власної логіки заключати: «До слабких місць першого видання підручника Ф. Турченка, на наш погляд, можна віднести перебільшення самостійницьких настроїв населення підросійської України, що насправді важко ствердити (фактами, документами. — В. С.).

Автор перебільшує значення політичного впливу партії радикально-самостійницького напряму, зокрема групи М. Міхновського і особливо його роль у створенні Центральної Ради».

Це, й так доволі делікатно висловлене, зауваження О. Дубас дещо пом’якшив загальним посиланням на те, що низку «недоліків» (окрім згаданого, висловлювалося ще немало закидів) Ф. Турченко врахував у наступних виданнях підручника. Однак у тому аспекті, про який спеціально йдеться у даному випадку, помітних зрушень не відбувається. Більше того, неначебто за інерцією, неперевірені, очевидно сумнівні й неістинні відомості включаються й до підручників інших авторів. Так Л. Кормич і В. Багацький в своєму навчальному посібнику пишуть, що ініціаторами створення Центральної Ради «виступили українські самостійники на чолі з адвокатом М. Міхновським. В цей же час власний національний центр починає створювати Товариство Українських Поступовців (ТУП)».

Свій «внесок» у міфотворення щодо «двох Центральних Рад» зробив і Д. Яневський, вдавшись до «редагування» всім відомих фактів і документів. Він вважає, що 3 березня 1917 р. відбулися збори, на яких були присутніми понад 100 осіб, які «гаряче прийняли пропозицію «Центральної Ради» про делегування делегації до Петрограда для оголошення новому урядові про невідкладні потреби українського народу», про що 4 березня поінформувала своїх читачів «Киевская мысль», а увечері 4 березня, тобто вже після виходу цитованого числа популярної газети, в помешканні клубу «Родина» відбулися інші збори — 14-ти присутніх тоді в Києві членів ТУП, які створили централь, «що тут же була названа Центральною радою».