Читать «Сини Світовида» онлайн - страница 61

А коли поверталася в Київ Лов, її зустрічав Глиця. Він був душею і серцем лісових дружин, він, ніби незгасиме полум’я Світовида, горів день і ніч, передаючи той жар в інші серця, прискорюючи день повстання. Десь в глибині серця в нього жила-тліла надія, що повернеться з чужих країв Святобор, що очолить він могутні дружини сміливців і поведе на бій з напасниками та їх господарем-батьковбивцею.

Через місяць після від’їзду Святобора в Ружі народився син. На сході сонця біля жертовника Світовида його назвали Святобором. Не батько, а старий вояк Глиця піднімав дитя на руках назустріч животворним променям Яр-бога, заповідаючи йому в спадщину неосяжну рідну землю.

Ружа ледь стримувала сльози, що підступали до очей. Вона в той день пішла — вже який раз — до Славути, сіла під заповітною вербичкою і гірко заплакала.

А вербичка потягнулась угору, розпустила зелені віти, роздалась на боки. Значить, Святобор живий, значить, він ходить по світу, шукає долі своєї або гниє в тяжкому рабстві, не може вернутися додому з-за тридесяти земель.

Ружа припадала до стовбурця вербички, цілувала ніжну кору, плакуче листя, прислухалася до шелесту віток, що говорили з вітром весняним, мов хотіла почути в тій розмові про любого мужа.

Де ти, коханий? В яких землях? Чи збагнув страшний обман проклятого жерця? Які дощі обмивають твої стежки, які трави дають тобі постіль для нічлігу? Якби знала — полетіла б до тебе ластівкою, обмила б закривавлені, побиті по кам’янистих дорогах, ноги твої гарячими сльозами, оберігала б сни твої…

Ой дух заповітної вербички! Скажи хоч слово — чи бачити мені ще пломенисті очі коханого, чи відчувати біля грудей стук гарячого серця?..

А дні летіли. Славута котив у сиву далеч могутні весняні води, поспішав у невідомі краї, мов хотів винести з хвилею своєю темні часи племені яровитів…

2

Святобор вирвався з чіпких рук обрянських, одірвався від погоні в густих заплавах над Славутою.

День і ніч їхав він на північ, відпочиваючи інколи короткі часинки. Нападали ще кілька разів на нього дикуни-кочівники, та Святобора рятували Яркон дужий і меч гострий. Бурею налітав яровит на розбійників степових, і падали підступні напасники під караючими ударами київського меча.

За місяць він доїхав до Рубіжної, переплив гирло річечки густими очеретами і в’їхав до рідного лісу. Спів птахів лунав весільним дзвоном у вухах витязя, повітря коханої землі, ніби цілюща рідина, вливалося в груди, серце калатало в передчутті радості і тривоги.

Надвечір Яркон зупинив шалений галоп і вискочив на високу піщану кручу над Славутою. Святобор зняв шолом, встав з коня, схвильовано витер сльозу з очей, припавши до землі, доторкнувся до неї спраглими вустами. Пестив огрубілими долонями листочки верби, шепотів у забутті слова привіту і вдячності.

— Жива ти, вербичко… Жива… Спасибі тобі… Для жони моєї берегла ти листя своє, віти свої, щоб знала кохана Ружа, що неушкоджений і здоровий вертає додому Святобор… Спасибі тобі!