Читать «Сини Світовида» онлайн - страница 60

І обрин відійшов до вогнища, кинувши фігурку сови далеко в степові бур’яни.

Серце Святобора впало. Ось вона, правда! Як пізно він збагнув, куди його послав Горидід! Які тонкі ниті плів зрадник, доки не було Глиці — вірного порадника! Глиця! Чи не від нього було послання? Неодмінно від нього! Як він одразу не догадався? Святобор згадав, що вже не раз Глиця посилав такі послання на бересті. Там же був ясний і чіткий наказ — повернутись назад! А він не послухав. Злобна воля Горидіда засліпила його, повела назустріч смерті! А рідний край — над прірвою! І тоді, коли йому потрібна допомога батьківським мечем і твердою рукою — син вождя пішов у ворожі землі за химерою! О горе, ганьба йому!

Святобору не чекати пощади від обрів. В кращому випадку його продадуть козарам. Тоді прощай, рідний край, прощай, велика мета!

Хоч би поворухнутись! Неподалік Яркон, він скоса поглядає на господаря, тихо хропе. Здається, ніби священний кінь щось хоче сказати.

Зненацька вояк відчув чийсь дотик до своїх рук. Легенький, ніжний. Тріщить ремінь, послаблюються пута. Боже-Світовиде! Що це? Невже Тоця? Ну звичайно! Її не помітили обри, і тепер вона прийшла на поміч.

Лисиця хугко гризе реміння, пуга спадають одне за одним!

Обри регочуть, жеруть варене м’ясо, не звертають навіть уваги на полоненого. Хто може допомогти блідолицому чужинцю? Хто розв’яже такі пута, які не розірве і кінь?

А Святобор уже повзе до Яркона. Меч при ньому, припаси, лук — на сідлі. Вперед!

Мов стріла, метнувся на коня Святобор, різонув мечем повід, вдарив чобітьми під боки.

Заревли, завили обри, посхоплювались від багаття, кинулися до зброї.

Буревієм майнув білий кінь, заіржав радісно, вихором пронісся в пітьму, ламаючи високі бур’яни. Десятки вершників помчали навздогін, стріли засвистіли в нічному повітрі.

Даремно! Хіба наздогнати низькорослим коненятам невтомного Яркона? Хіба знайти в рятівній темряві серед неосяжного степу самотнього вершника?

Затихає гомін погоні. Бурхає в жилах схвильована кров. Поряд з конем гордо біжить Тоця, виграє хвостом, хитро поглядає вогниками очей на Святобора.

Витязь підхоплює звірятко із землі, вмощує на сідлі, гладить теплу, чутливу спину.

Спасибі тобі, Тоцю! Ти знову рятуєш мене, мій вірний друг, моя хороша лисичка!.. Назад, до Києва! Скоріше, скоріше!

Хай полини глушать чужі запахи, дурманять голову. Хай шепоче тирса, заколисує. Тільки зірка горить в небі, не спить, моргає застережливо. Будь уважним, витязю! Навколо вороги, навколо небезпека. Та кожна стежка веде нині Святобора до рідного краю, кожен крок наближає до священного Києва…

ГЛАВА ОДИНАДЦЯТА

СИНИ СВІТОВИДА

1

Горе і смерть, як і раніше, витали над землею яровитів. Затихли пісні по землянках, пошепки говорили люди поміж собою, ніби боялися, що посіпаки Ратибора почують їх.

Однак в народі знали, що в густих лісах над Славутою гуртуються бойові дружини. Туди йшли всі, хто не схилив голову перед сваволею.

Ружа, не спочиваючи, ходила від городища до городища, від землянки до землянки, говорила з яровитами, підтримувала в них віру в повернення волі, закликала молодих іти в ліси.