Читать «Сини Світовида» онлайн - страница 63

Святобор зовсім очманів. Йому доручають дружину? Він має під своєю рукою таку велику силу! «О доле! Воістину ти кидаєш мене від смерті до щастя, прокладаючи мої дороги в дивовижних хащах життя!»

А Глиця піднявся на камінь біля Світовида і голосно крикнув, звертаючись до дружинників, що суворо завмерли суцільною стіною, прислухаючись до схвильованої розмови:

— Други! Яровити! Радість велика для нас! Повернувся з чужого краю син Кия Святобор. Над ним благословення старого славетного вождя і матері Голесі. Він очолить наші сили і поведе їх супроти зрадника!

Привітальний клич оглушив Святобора, сотні рук заколихалися в повітрі, і витязю здавалося, що то в темряві ворушиться багатоголова незборима істота — казкова, могутня. Та й справді незборима! Бо то народ, його безсмертна сила і снага, його невтомні руки і ясне серце…

До Святобора підвели Яркона. Він взявся за повід, заплющив очі. Чи не сниться? Знову розплющив. Прийшла жадана мить. Витязь легко скочив у сідло, витягнув з піхов батьківський меч — меч Києва. Високо підняв його над головою. Багрова стріла блиснула в темряві, ніби сувора рука розплати над батьковбивцею.

Святобор глибоко вдихнув повітря, і понад галявиною, лісовими хащами полинув гучний клич:

— В похід!!!

Луна підхопила довгождані слова і покотила їх радісно славутинською долиною, понад лозами, понад вирами, понад широкими лугами, понад нетрями, а потім насторожено, тривожно завмерла біля веж похмурого Києва…

3

Сонце встало цього дня ніби вмите ранковою росою. Воно усміхалося, вітало заквітчану землю, пестило золотими пальцями-променями кожну билинку і квітку.

Тільки Ружі було не до радощів. На київському майдані стояла вона, прив’язана до кам’яного мерзотного ідола козарського, призначена в жертву чужому богу. Не страшно Ружі вмирати, бо знає вона, що скоро прийде воля яровитам! А тільки жаль, що не побачить вона того світлого дня! А ще найбільше жаль малого Святобора, дитяти невинного, яке загине сьогодні від руки ката!

Найманці-вояки стіною стоять навколо жертовника, а навкруги — скільки оком кинь — яровити. Чому вони прийшли сюди? Невже їм приємно дивитися на муку жінки й дитяти? Невже серця їхні так зачерствіли, що не здригаються від злочину нечуваного?

Тиша страшна над майданом. Очі юрми опущені. На підвищення жертовника вийшов Ратибор, провів біснуватим поглядом понад головами. На ньому пишно розшита накидка, роззолочена шапка, подарована козарським ханом. Тільки щоки горять хворобливим вогнем та тремтять руки від безкінечного пияцтва.

— Повеління моє не виконали яровити! — закричав зловісним голосом Ратибор. — Глиця не з’явився донині, і бунтівні дружинники ще й досі ховаються по лісах. А тому в жертву богам вояків вірних моїх віддаю оцю жінку і дитину її!..

Юрма зашуміла, над майданом прокотився грізний подих ненависті. Ратибор потряс руками, захлинаючись від злоби, вигукнув:

— Замовкніть, погані раби! А то накажу я воякам своїм заткнути роти ваші рогатинами!