Читать «Сини Світовида» онлайн - страница 29

Ні, не забув Святобор дитячих, бурхливих пригод, — поневіряння в темному дрімучому лісі і чудесну зустріч з дідом-чарівником. Багато літ минуло відтоді. Чи доведеться ще побувати там, поклонитися праху доброго діда, заглянути в рятівну печеру?!

Майбутнє таїться в оцій ворожій темряві, десь за цими високими кручами, глибокими долами! Які чудові вони вдень, береги Славути! Пливеш і милуєшся синіми горами, і зеленими шатрами лісів, і співом щебетливих птахів.

А тепер — грозової ночі? Що таять в собі береги? Які несподіванки? Вовкулаки нишпорять там, понад водою, чи, може, степовий розбійник готує списа для грудей киян?..

Глиця тихо засвистів, підняв руку. Він дає знак, попереджає, що треба бути обачними. Тут кожен крок, кожне дерево може зрадити. Будьте німі, як вовки, що пробираються до здобичі.

Буря заревла ще сильніше. Тепла хвиля раз по раз заливала дуб. Та хлопці-дружинники без упину двома великими ковшами відливали воду.

Глиця щось каже, кричить прямо в вухо Святобору.

— Ліворуч!..

— Повертати ліворуч?

— Еге ж! Перед нами Рубіжна!

Хлопці пожвавлюються. Їм хочеться до діла. Сверблять руки, стискують дебелі рогатини чи рукояті мечів. Зачекайте, товариші! Буде вам діло. Немало кісток яровитів гниє в гостроверхих могилах на обох берегах. Немало крові киян витекло по річці Рубіжній до старого Славути! Вам теж приготовлене місце на рубежах рідної землі. Отож не поспішайте, братове. Спокій і витримка…

Блискавиця раптово розкраяла небо, примарним світлом осяяла гирло річечки. Дуб чорним привидом вирізьбився на темній воді серед стіни шумливих очеретів.

Дружинники заціпеніли від несподіванки. Не до речі гроза. Ще помітять козари завчасно дуб, тоді повертай назад ні з чим, успіху не жди!

Вгорі загриміло. Вперіщили потоки зливи. Вітер зненацька затих, береги заховались за сірою мрякою.

А небо й далі світить зеленаві огні, миготить розсипає стріли Перуна по землі. Слава тобі, боже громовиці! Стріляй собі, та тільки не в нас. Світи, світи нам потроху, а Глиця знає ці береги, як свою порепану долоню, і проведе дуб, куди слід…

Вітрило звисло мокрою ганчіркою на щоглі. Хлопці взялися за весла.

Раз-два. Раз-два. Лагідно плюскотить вода під широким носом дуба. Сильні руки юнаків догребуть хоч на край світу.

Глиця сам став біля керма. Мабуть, скоро кінець дорозі. Замиготіла яскрава блискавиця, звиваючись вогняною зміюкою, залютував, розкотився, ламаючись на частки, грім. Дуб повернув праворуч, тінню ввійшов у темну, спокійну затоку.

З обох боків нависли велетенські верболози, створюючи своєрідну печеру. Дуб повністю заховався в тому закутку.

— Суши весла, — почувся наказ Глиці.

Весла безшумно лягли на дно дуба. Темно, як у могилі. Що навколо? Чи далеко вороги?

Глухо загуркотів, відлунюючи в небесних долинах, грім. Гроза стихала. Темна ніч дивилася на дружинників тисячами ворожих очей.

Ніс дуба м’яко виповз на берег, заплутався в густих лозах.

Ось і все. Перед яровитами — ворожий берег.

Святобор залишив корму, пробрався до хлопців. В пітьмі намагався розглядіти обличчя товаришів.