Читать «Сини Світовида» онлайн - страница 27

Плач і голосіння полинули над городищем. В небі закрякало чорне вороння, яке хмарою сунуло з Лівобережжя, кружляло над Славутою. Над річковою долиною покотився вечір. Понад берегом спалахнули смолоскипи.

Не так раніше поверталася дружина. Навіть з-під Царгорода, від далекої Візантії Кий привозив багаті дари. І тоді святкували перемогу яровити, одягали своїх жінок і дітей в барвисті вбрання, багато днів підряд веселилися на майдані, біля ідола Світовида, і славили мудрого вождя Кия, який об’єднав роздрібнені сили в могутню дружину.

А тепер? Де колишня удача? Невже Яр-бог одвернув свій лик од племені? Хіба не тягнеться по узвозу сумна валка з трупами найкращих вояків, що були славою і обороною яровитських родів?..

Мовчить Кий, німують вояки, схиливши голови донизу, не промовляє й слова Глиця — вірний порадник вождя, йдучи рядом з носилками.

Валка в мовчанні піднялася по узвозу до майдану, наблизилася до жертовника. На хрестовидному підвищенні вже тріщало багаття, на ньому смажилися чотири туші биків, по одній туші на кожному розі жертовника.

Багряні язики полум’я лизали чотириликий вид Яр-бога, покровителя яровитів, жбухали чорним димом догори, розкидали золоті іскри в навколишню пітьму.

Вояки опустили носилки з мертвими біля жертовника. Зупинився і Кий.

Він поглянув з-під напівзаплющених повік на вогнище, потім його погляд зустрівся з поглядом Горидіда.

— За що дякуєш богам, духовиде? — хрипко запитав Кий. — Хіба не бачиш, яке горе спіткало нас?

Але очі жерця засяяли радістю. Юрба здивовано заклякла. Чи не вселився в Горидіда скажений дух? Таке лихо вдарило в серце народу, а він радіє, не знати чого!..

— Гей, Кий! Послухай старого Горидіда! — крикнув жрець. — Я теж тільки що печалився, бо Яркон повернувся закривавлений і побитий…

— Ти випускав Яркона? — вражено озвався Глиця. — Для чого?

— Ти ще питаєш, гордовитий і злий вояче! — гостро обірвав його жрець. — Так хотіли кияни! Сам Світовид допомагав дружині в битві з козарами!..

- І не знати, з ким же він бився, — додав жовчно Глиця.

— Хіба мало ворогів у яровитів? — зловісно крикнув Горидід. — Небо віщує страшні лихоліття для Києва. Але не бійтесь, люди! Світовид зробив чудо! Доки ви зустрічали дуби з дружиною, Яркон ожив!..

— Ожив, — мов шелестіння вітру, почулося в юрбі.

- І навіть став кращий, як був раніше! — підхопив Горидід. — Рани його вмить загоїлися, повернулася сила. Гляньте на нього! Світовид не залишить в біді свій народ!..

Сотні очей звернулися до жертовної будівлі. Там справді в темряві біліла постать Яркона — гордого, сильного священного коня.

Здавалося, ніби він і не вертався тільки що з важкої битви, скалічений, закривавлений, з побитими ногами. Горидід з торжеством поглянув на Глицю.

— Що скажеш тепер?

Глиця суворо мовчав.

— Що ж значить все це, духовиде? — запитав Кий.

— Слухай, вождь! Слухай, господине Голесю! Слухайте, яровити! — крикнув жрець. — Великі лиха впадуть на землю нашу, багато людей заберуть до країни предків. Та рука богів не покине яровитів у тяжку годину. Я читав знаки на небі, говорив з духами землі… Одна десниця випустить меч з рук, але інша рука підхопить його…