Читать «Сини Світовида» онлайн - страница 28

- І чия то буде рука? — тихо запитав Глиця.

— Рука яровита, маловіре! — блиснув очима Горидід. Юрба схвально загомоніла, почулися вигуки радості.

Кий підняв руку в бойовій шкіряній рукавиці, важко поклав її на плече Глиці, потім всміхнувся ледь помітно Горидіду.

— Не час тепер сперечатися… Забудьте чвари. Хай боги вдихають запах смажених биків, а нам треба діяти. Скоро знову зійде сонце — чим ми зустрінемо його ясні промені? Мечиборе, розкажи, хай всі знають про нашу ганьбу…

Наперед вийшов сивий велетень. Його обличчя, мов вирізане з темного дуба, здавалося непорушним. Тільки з-під нахмурених брів гостро блищали очі. Він обвів похмурим поглядом натовп, потім зупинив його на Голесі.

— Пробач, господине, — тихо промовив Мечибор. — Ратибор не повернувся…

— Де Ратибор?! — скрикнула Голеся, пориваючись вперед. — Що з ним? Він мертвий?!

— Ні! — твердо відповів найстаріший дружинник. — Але в полоні. Він і багато молодих вояків. Більше половини нашої дружини він повів у засаду. Зранку почалася битва. Козари тіснили нас. Їх було троє проти одного. Тоді Кий випустив голубів. Це був знак Ратибору. Ратибор не з’явився…

— Але що ж трапилося? — не стерпів Святобор.

— Ми не відали. Наступив вечір, і козари відступили. Тоді Кий послав вояка, щоб той передав наказ дружині молодих — вирушати на поміч. Вслід за тим вождь випустив лисицю… А вночі наші хлопці пробралися в стан козар і дізналися, що Ратибора з його дружиною козари захопили зненацька і майже всіх полонили. На світанку зно!

— Не вертайся без Ратибора, синку. Ти чуєш мене?

— Не вернуся, тату, — твердо відповів Святобор.

ГЛАВА П’ЯТА

ЧОРНА ЗРАДА

1

Опівночі розігралася буря. Місяць і зорі сховалися за чорно-синіми хмарами. Славута потемнів, захвилювався, покотив у далеч білі череди запінених хвиль.

Тієї ж ночі Святобор з товаришами вирушив униз до річки Рубіжної, де стояли шатра козар. Не всю дружину юнацьку, а лише десять товаришів узяв з собою в небезпечний похід молодий син вождя, бо тут потрібна була не сила, а вміння, хитрість і раптовість дій. І коней не взяли з собою сміливці — у козар великі гурти, можна буде скористатися ними.

Вітер дув у спину, наповнював туге вітрило, люто хлюпав водою прямо в дуб. Святобор стояв сам біля керма, пильно вдивляючись у пітьму. Вірний Глиця — знавець всіх рукавів Славути — впівголоса говорив йому, куди повертати, по невидимих ознаках вгадуючи в темряві напрям.

Мимо тінями-громаддями пропливати кручі, аж до води збігати масиви лісів. На лівому березі нічого не було видко — все ховала нічна імла.

Глиця схилився до Святобора, показуючи рукою на Лівобережжя, крикнув:

— Київ Лов!..

— Що таке? — не розібрав юнак.

— Я кажу — Київ Лов. Колись батько твій тут рибалив. Звідси і вирушив будувати городище, де зараз ми живемо. Та й ми недалеко звідси рятувалися од смерті. Хіба забув?