Читать «Історія польсько-українських конфліктів т.2» онлайн - страница 101

Польсько-українські відносини такі ж давні, як і українська та польська історія. Від найдавніших часів аж по останні дні вони були надзвичайно складні й наповнені багатьма трагічними елементами. Ці відносини ніколи не могли складатись ідеально вже з тієї причини, що віддавна це були два сусідські окремі державні організми, а в нових часах два сусідські народи.

Сусідські суперечки двох держав, а пізніше двох народів завжди були живими і актуальними на всій земній кулі. Причини суперечок не всюди однакові, але існували постійно і безперервно. Коли поглянемо лише на прикордонні чи, точніше, сусідські німецько-французькі чи французько-англійські, чи іспансько-англійські суперечки, то зрозуміємо, що віковічні польсько-українські чи то територіальні, чи то релігійні, чи політичні суперечки не є для історії екзотичним явищем. Ці суперечки були, є і будуть. І жодна угода, жодна мирна сусідська умова їх одним заходом не ліквідує і не вирішить.

Але ці суперечки залежно від умов і доброї волі сусідів могли б на деякий час улягатися, перериватись чи хоча б слабнути. Щоб довести до такого стану самі суперечки й усі причини суперечок, потрібно мати велику культуру, політичний розум і взаємну повагу обох сусідів. На жаль, на польсько-українській ділянці цих об'єктивних даних ні у давній, ні у новій історії щось дуже не спостерігалось. І вже якнайменше вони траплялись і майже не виявлялись на польському боці.

Щоб занадто не заглиблюватись у нетрі історії, затримаємось, для прикладу, тільки на кількох роках давньої історії. Переломний в історії західноукраїнських земель 1349 р. розпочав польську політику в Галичині так класично, що пізніше вона впродовж віків принципово на польському боці не змінювалась. Король Казимир, захопивши галицьку землю, спершу почав нищити українську керівну верству, тобто бояр. І швидко винищив їх не тільки вогнем і мечем, але й політикою позбавлення усіх прав і привілеїв. Повноправною могла бути тільки католицька польська шляхта, для якої були доступними посади, привілеї і багатства, відібрані у православних бояр і т.ін. Частина українського боярства, не винищена відразу фізично, борючись за своє існування, переходила у католицтво, ополячувалась і ціною ренегатства вибивала собі дорогу до установ, впливів, почестей і вигідного життя на прадідівських землях. Але чи стала через це Галичина польською? Ні! Проте актуальними залишились методи тодішньої політичної «асиміляції» XIV століття у XX столітті. Пригадаймо собі методи насильного перетягування численних залежних у своєму існуванні від польської державної машини українців спочатку в римо-католицьку віру, а потім і на польський національний бік за часів Австрії, а особливо за часів відновленої Польської Держави від 1920 р. до 1939 р.! Дивно, що внаслідок цих найрізноманітніших способів польської державно-асиміляційної і денаціоналізаційної політики український характер Галичини, а тим більше Волині, не змінився. Отже, за таких польських методів у XIX і XX століттях маємо такі самі результати у створенні пересиченої взаємною недовірою, упередженнями і ворожістю сусідської польсько-української атмосфери.