Читать «Націоналізм: Теорія, ідеологія, історія» онлайн - страница 76
Энтони Д. Смит
То що, тоді грецькі націоналісти зовсім не мають рації, виводячи грецьку націю від Візантійської імперії, і навпаки, виправдані заяви модерністів про те, що грецька нація виникла тільки на початку XIX ст., з приходом сучасності? Оскільки модерністи визначають націю, беручи за основу загальне громадянство, національну культуру й визначену територію, то грецька нація була немислима в доновітню епоху. Але, якщо ми нав’язуємо цей критерій, то чи можна тоді щось говорити про грецьку націю до 1922 p., коли Греція зазнала поразки у війні з Туреччиною і відбувся обмін населенням та стабілізувалися її кордони? Модерністи зіштовхнулись також із проблемою «загальної співучасті (грецькій) нації, і тоді, беручи це до уваги, нам важко щось сказати пр грецьку націю до XX ст. З іншого боку, якщо ми даємо неопереніалістичне визначення нації на основі етнічної належності, народної мови релігійної культури, то можемо говорити Про наявність грецької нації у Візантійській імперії наприкінці її існування, а потім, за часів Османської імперії, у формі самоврядних православних громад, котрі очолювались греками і грекомовним духівництвом. Окрім того, з відновленням грецької філософії та мови у пізній Візантійській імперії, можна говорити про слабкий
Схожі проблеми історичного тлумачення можна віднайти і в інших сучасних націях, котрі претендують на безперервне минуле, що сягає античності. Єгиптяни, перси, вірмени та євреї зазнали численних демографічних і культурних переривань чи стосовно теренів їхнього початкового розвитку та незалежності, чи через вигнання та переселення зі своєї «батьківщини». Щодо єгиптян і персів, то до ефекту переходу в іншу віру додався великий наплив культурно відмінних іноземців — греків, арамеїв, арабів і турків. Інколи чужоземні етнічні групи навіть захоплювали країну та встановлювали правління своїх династій — зокрема, в Єгипті аж до XX ст., а в Персії до перемоги конституційного руху також на початку минулого століття. Щодо вірмен і євреїв, то безнастанні іноземні поневолення — вавилонянами, персами, еллінами, римлянами та візантійцями — значно збільшили еміграцію і вигнання та дальшу перевагу діаспорної спільноти, яка ніколи не поривала зв’язків зі своєю історичною батьківщиною. Але чи можна назвати діаспорну спільноту «нацією»? Чи слушно говорити про вірменську та єврейську націю тільки стосовно XX ст., коли на частині їхніх історичних теренів утворилися порівняно незалежні держави з можливістю незмінних кордонів, національної культури й активності мас?
