Читать «Націоналізм: Теорія, ідеологія, історія» онлайн - страница 75

Хоча націоналізм стародавнього світу й несе в собі інший зміст, відмінний від націоналізму «новітніх часів», і в еллінські часи, за виразом Менделза, був просто «етнічністю, яку для зручності ми тут будемо називати «націоналізмом», то чому ми не повинні визнавати повсюдну наявність націй в стародавньому світі, які у всіх своїх головних характерних рисах схожі з сучасними? І чому ми не можемо визнавати безперервне повторення націй в наступні епохи?

До цього схиляється й Стівен Гросбі в своєму ґрунтовному вивченні давнього Ізраїлю. Порівнюючи давніх євреїв VII ст. до н. е. з грецькими, арамейськими, едомейськими, єгипетськими та вірменськими античними спільнотами, Ґросбі серйозно вважає їхнє колективне самоусвідомлення як нації і підкреслює примордіальний характер ставлення людей до своєї землі: за його висловом, «народ має власну землю, а земля має свій народ». Водночас, еліти юдейського царства твердо вірили в існування єврейського «народу», який жив на власній договірній, обмеженій священній території, шануючи єдиного Бога Яхве в зазначеному центрі — в Єрусалимському Храмі (Grosby, 1991: 240).

Майже так само стародавні єгиптяни виказували свою відданість до землі» (Нілу), твердо дотримуючись думки, що Єгипет належав винятково єгиптянам і був під захистом і владою верховного бога землі Амона, віра, якої, на думку Гросбі, бракувало античним грекам, але яку можна віднайти в стародавній Вірменії (там же: 247; 1997: 21).

Однак для таких інтерпретацій існує багато обмежень. Брак доказів з античного світу і небезпеки «ретроспективного націоналізму», трактування попередніх епох у світлі пізніших концепцій та упереджень, робить такі аналізи, в кращому разі, завчасними. Ґросбі й сам усвідомлює труднощі з наведенням доказів і категоричністю результатів досліджень: «Рідко коли суспільство точно підпадає під якусь визначену аналітичну категорію. Це справедливо не тільки для античних спільнот, а й для сучасних національних держав також» (Grosby, 1997: 2).

Окрім того, існує ще одна пов’язана з цим проблема. Навіть якби ми могли обгрунтовано визнати античні «нації», це ще не спричиняє якусь правонаступність їм окремих сучасних націй. Давні єгипетська чи грецька нації мало узгоджуються із сучасними єгипетською чи грецькою націями, попри територіальну та (у Греції) лінгвістичну сталість. На думку модерніста Пасхаліса Кітромілідиса (Paschalis Kitromilides), саме це є основною темою для гострої критики націоналістичної історіографії та грецького націоналізму. Це, каже він, Константінос Папаріґопулос у своїй визначній «Історії грецької нації» («History of the Greek Nation») в середині XIX ст. вперше висунув ідею спадкоємності грецької нації, яка безперервно продовжувала існувати, пройшовши шлях від часів класичної античності через розкіш Візантії до сучасного незалежної грецької держави. Тоді як насправді, на думку Кітромілідиса, протягом середньовіччя аж до початку XIX ст. Греція і греки були однією з частин величезної Візантійської імперії та православ’я (а згодом і Османської імперії), поряд з іншими новітніми й новоствореними політичними спільнотами Сербії, Болгарії та Сербії (Kitromilides, 1989 і 1998; див. також Just, 1989).