Читать «Націоналізм: Теорія, ідеологія, історія» онлайн - страница 74

Звичайно, з цього загального правила був один важливий виняток: євреї. Вони заснували первісний ідеал і прототип нації, і хоч «втратили», на думку Гастінґса, статус нації близько двох тисяч років тому, але відновили її в Ізраїлі в наші часи. Це збиває з пантелику, бо згідно з його ж критеріями визначення національного статусу — а саме, (1) етнічної належності, (2) незмінності рідної мови і літератури, і (3) створення на біблійній основі — євреї, навіть в діаспорі чи у вигнанні (Galut), залишались переважно безперервною нацією, завжди були високоосвіченими людьми із сакральною мовою та літературою, які вони постійно заучували й поповнювали в діаспорі, разом з тим залишаючись вірними своїй обітованій землі.

Безперечно, тут важить інший критерій: місце проживання та володіння споконвічною територією. Певна річ, це важлива і часто історично вирішальна ознака національного статусу, така ж важлива як і націоналістична ідеологія. Питання про те, чи зможуть в майбутньому нації сприймати себе як безтериторіальні спільноти, я розгляну в дальшому розділі. Але таке уявлення висуває за норму наявність території для визнання національного статусу: в минулому нації завжди розглядалися як територіальні спільноти.

Але якщо територія така важлива для статусу нації, то чи можна віднайти кращий приклад нації, ніж стародавні єгиптяни? Населяючи обмежену вузьку смугу території обабіч берегів Нілу, оточену з двох сторін пустелями з найближчими сусідами (нубійцями й азійцями), вони різко відрізнялись від них звичаями, релігією, мовою та зовнішністю, мали, окрім того, уніфіковану релігію і могутню державу й чітко усвідомлювали свою відмінність від інших націй і мов (в гімні Ехнатона, наприклад). То чи справедливо не визнавати стародавній Єгипет за «націю» чи справжню «національну державу»? (див. Trigger та ін., 1983).

Модерністи можуть заперечувати, мовляв, Стародавній Єгипет був ізольованим прикладом; він не був частиною системи національних держав, що є неодмінною теперішньою ознакою статусу нації. Не беручи до уваги припущення, що всі моделі національного статусу повинні підпадати під сучасні вимоги, ми все ж відмітимо, що в другому тисячолітті до нашої ери Єгипет був фактично поєднаний у близькосхідну регіональну «систему» держав разом з хетським і мітаннським царствами та каситським Вавилоном. Це незаперечний факт, бо про цей період ми маємо деякі відомості завдяки дипломатичному листуванню, що збереглося на глиняних табличках з Телль-ель-Амарна. Інша справа, чи можуть ті державні утворення, завдяки своїм геополітичним зв’язкам, підпадати під ознаки «нації» (Roux, 1964).

Набагато пізніше, в елліністичну епоху, за Птолемеїв, Єгипет теж входив до складу близькосхідної регіональної «міжнародної системи», яка охоплювала Сирію Селевкідів, Пергам, Македонію та Парфію. При цьому, держави мали окремі території з кордонами, кожна спільнота мала власну релігію, мову, календар, закони і звичаї (хоча, насправді, в царство Селевкідів входило кілька таких спільнот). То, мабуть, тоді ми повинні називати ці політичні суспільства «націями» і погодитись з думкою Дорона Менделза (Doron Mendels), що «нації стародавнього Близького Сходу, які були сусідами євреїв, мали характерні й однозначні символи політичного націоналізму, тобто, храм, територію, монархічну форму правління й армію» (1992: 1).