Читать «Націоналізм: Теорія, ідеологія, історія» онлайн - страница 27

За locus classicus (точку відліку) обговорення двох різновидів націоналістичної ідеології можна прийняти виголошену 1882 р. лекцію Ернеста Ренана (Ernest Renan) «Qu’est-ce qu’une nation?», з критикою поглядів Гайнриха фон Трайчке (Heinrich von Treitschke). Оскільки Трайчке застосовував етнолінгвістичний критерій правочинності німецької анексії спірної території Ельзасу й Лотарингії, заявляючи, попри чітко виражену політичну волю й історичну пам’ять, ніби ельзасці були «насправді» етнічними німцями. Але Ренан наводить докази на користь політичного, певною мірою довільного, підходу. Попри те, що Ренан припускав можливість «германського» походження Франції (адже саме германські (франкські), племена спричинили монархічне правління й тривалий територіальний поділ Західної Європи), він все ж визнавав духовну природу націй і важливість історичної пам’яті та політичної волі. Всупереч етнічному детермінізму Ренан стверджував вищість «загальнолюдської культури» над окремими національними культурами й закликав неодмінно «сприяти цьому чітко вираженому бажанню продовжувати спільне життя. Існування нації — це, так би мовити, щоденний плебісцит, як існування особи — постійне стверджування життям» (Renan, 1882, цитовано за Bhabha, 1990: 19). Цей загальновідомий уривок нерідко виривають з контексту, щоб засвідчити ліберальний і волюнтаристський ідеал національної ідеї на противагу органіцизму й детермінізму ідеології німецького романтизму. Безумовно, Ренан уникає як детерміністичних, так і органічних аналогій, але він не обстоює й доктрину довільної національності чи право вибору особою своєї нації. Радше він прагне довести історичне й активне політичне розуміння нації, адже це надало б ваги «культові предків» і «героїчному минулому». Аналогія між нацією та особою зовсім не спрямована на підтримку ліберальної теорії індивідуальної вищості чи ситуативного аналізу групових ідентичностей. Ренан вдався до цього, щоб засвідчити роль минулого, історії, пам’яті (і забуття), а також безперервної політичної волі за формування націй:

«Нація, як і особа, — результат довгих зусиль, жертв і самовідречення. Культ предків — найвідповідальніший з усіх; предки зробили нас такими, якими ми є тепер. Героїчне минуле, великі люди, слава (але справедлива) — ось головний капітал, на якому грунтується національна ідея. Мати спільну славу в минулому, спільні бажання в майбутньому, здійснити разом великі вчинки, бажати їх і в майбутньому ось головні умови для того, щоб бути народом» (там же: 19).

Макс Вебер, хоча й був німецьким націоналістом, теж дійшов такого висновку. Він теж обстоював роль історичної пам’яті й політичної волі. А після відвідин музею в Кольмарі зазначив:

«Щодо ельзасців, причину не почувати себе належними до німецької нації слід шукати в їхній пам’яті, політичній долі й тривалому перебуванні поза сферою німецького впливу, бо їхні герої — це герої французької історії. Якщо працівник Кольмарського музею захоче вам показати, якими зі скарбів він дорожить найбільше, він відведе вас від Грюнвальдського вівтаря, до кімнати заповненої триколірними стягами, пожежницькими та іншими шоломами й пам’ятками; здавалося б, такими незначними дрібницями тих часів, які він вважає героїчними» (Weber, 1948: 176).