Читать «Націоналізм: Теорія, ідеологія, історія» онлайн - страница 28

Вебер зазначає, що ельзасці почуваються частиною французької спільноти і відзначає їхню прихильність до таких реліквій, «а надто до пам’яток часів Французької революції». Він пише, що це відчуття спільноти «виникло завдяки спільному політичному й, побічно, соціальному досвідам, які високо цінують маси, як символи знищення феодалізму, а оповіді про ті події посідають місце героїчних легенд первісних народів» (Weber, 1968, 1: 396).

Загальна позиція Вебера щодо націй і націоналізму, хоча й не була чітко сформульована, деякою мірою близька Ренановій, бо й він надавав особливого значення політичній діяльності, інституціям та історичній пам’яті. Але Веберова позиція теж зазнала значного впливу етнолінгвістичного критерію націоналізму, який упродовж століття був центральним для традиції німецького романтизму. Цю традицію започаткували Гердер, Кант і «натуралізм» Руссо, за яким, на думку Сієса (Siéyès), французького політичного мислителя й державного діяча кінця XVIII ст., нації мають зароджуватися «природним шляхом», хоча правознавець може підправити недоліки природного розвитку. Так само й німецькі романтики початку XIX ст., наприклад, Фіхте, Арндт і Ян, були переконані в переважній природності (етнолінгвістичних) націй. Вони поєднали ці погляди з непохитним переконанням державного виховання й прищеплення належної національної волі, прагнення до боротьби за досягнення справжньої свободи та розвитку істинного національного самовизначення (див. Kedourie, 1960: розд. 3).

На думку таких романтиків, як Ренан, нація була духовним джерелом, «національним духом» (Volksgeist), кожна нація мала свою особливу долю, місію й унікальну культуру, «незамінні культурні вартості» та вірування, в яких Вебер вбачав ознаки націоналізму. Але, на відміну від Ренана, німецькі романтики виявили джерело національного духу не в історії чи політиці, а в «культурі, твореній волею», в органічній лінгвістичній культурі, вираженій у розвиткові національної волі, спрямованої на пошуки самореалізації в межах державності. Цей критерій національного духу відбиває історичне й нинішнє становище німецькомовних земель, до 1871 р. поділених на численні королівства й князівства, в яких тільки прості люди зберегли німецьку мову й літературу. Хоча деякі німецькі романтики боронили спільну історію — поняття Єдиної Німеччини було популярним серед німецькомовних гуманістів доби Відродження, відтак Священна римська імперія дедалі більше зосереджувалась на німецькомовних землях — мова й етнічна належність швидко стали звичайним засобом боротьби, спочатку проти зовнішнього ворога, французької культури, а пізніше, щораз жорстокіше, проти внутрішнього «расового ворога» — євреїв. Така непевність основних вартостей, ефективних культурних зв’язків і дедалі сильнішої загрози внутрішньої культурної та етнічної мішаності, спрямували німецькі націоналістичні ідеології в бік етнічного націоналізму й біологічного детермінізму, але, загалом кажучи, такі культурні зв’язки мали б тяжіти до натуралістичнішої й органічнішої ідеології нації (див. Mosse, 1964; Kohn, 1965; Conversi, 1997).