Читать «Націоналізм: Теорія, ідеологія, історія» онлайн - страница 25

На жаль, націоналістичне поняття нації нецілісне, тому далі я розглядатиму деякі його ідеологічні різновиди. Проте всі ці різновиди збігаються в тому, що нація вважається формою національної культури, загалом доступної всім членам спільноти або громадянам «національної держави». Як відомо, націоналізм потребує нового відкриття й відродження унікальної культурної ідентичності нації; це означає повернення до автентичних коренів історичної культурної спільноти, що населяє свій предківський край. Як форма культури нація націоналістів єдина, чиї представники усвідомлюють свою культурну єдність і національну історію. А завдяки закладам державної освіти й інституціям вони віддано розвивають свою національну індивідуальність, зберігають рідну мову, звичаї, мистецтва й краєвиди. Ще раз зацитую Руссо:

«Се sont les institutions nationales qui forment le génie, le caractère, les goûts et les moeurs d’un peuple … qui lui inspirent cet ardent amour de la patrie.» («Це національні інституції, що утворюють геній, характер, смаки й звичаї населення, … тим самим пробуджуючи палку любов до батьківщини.»)

(Rousseau 1915, II: 431, Considérations sur le gouvernement de la Pologne)

На думку націоналістів, будь-що автохтонне — ipso facto (само собою) народне; отже, запроваджуючи громадську освіту, маємо наново відкрити культуру «народу» й прищеплювати національну любов населенню. Саме тому так часто вдається помітити виразні популістські й романтичні елементи в більшості націоналістичних рухів. (Nairn 1977: розд. 2).

Але ця народна, національна культура — не просто особиста справа. Культура нації потребує громадського вираження й створення політичної символіки. Повернення до автентичної історії й народної культури має набути громадської форми і політичного характеру. Культурна нація мусить стати політичною нацією, взявши народну культуру за зразок для суспільства та державного устрою. Саме тому нація вирізняється своєю «політичною культурою» з власними інституціями, політичними ролями та винятковими символами — прапорами, гімнами, святами, церемоніями тощо.

Там, де конкретна нація утворилась на основі колишніх етнічних зв’язків, національні форми культури проникають в її політичне життя й визначають політичну культуру, як у Польщі. Якщо нація поліетнічна й тяжіє більше до «громадянського» характеру, то може перейняти деякі культурні форми, як от в Індії, але це позначиться на її національній єдності. В інших країнах, скажімо Франції, де успадкована культура лежить в основі громадянського розуміння нації й територіального націоналізму, народним культурним традиціям нелегко співіснувати з повсюдною республіканською символікою.

Та попри все, загальний зміст націоналізму зрозумілий: нація — це форма національної культури й політичної символіки та, зрештою, й політизованої масової культури, яка закликає громадян любити свою націю, дотримуватись законів і боронити батьківщину.

Однак націоналізм — це щось більше, ніж просто світська культура. Попри свою світськість, націоналізм, зрештою, ближчий до «політичної релігії», ніж до політичної ідеології. Тут я вдамся до Дюркгаймового означення релігії як «цілісної системи вірувань і практик, пов’язаних зі священними речами, тобто встановлених обмежень і заборон — вірувань і практик, які поєднують усіх, хто твердо цього дотримується, в єдину моральну спільноту, яку названо Церквою» (Durkheim, 1915: 47). Такий функціональний підхід придатний, щоб зрозуміти заміну релігії націоналізмом, як це усвідомлював Дюркгайм, надаючи особливого значення ролі священного і ритуального. Це особливо проявляється в тому, яку важливість приділяє націоналізм пам’ятним церемоніям вшанування видатних лідерів чи загиблих у бою «славною смертю», тих хто віддав своє життя заради вітчизни. Саме в такому аспекті ми можемо зрозуміти націю як «священну спільноту громадян» — образ, що узгоджується з тлумаченням націоналізму як замінника релігії.