Читать «Постріл» онлайн - страница 80

За Сіреньким з'явився Жоржик, вродливий молодик з густою чорною чуприною, схожий на вірменина. Він підтверджував усе, що говорив до нього Сіренький. Атож, грали того вечора в карти, Сіренький нікуди не ходив, про вбивство Шаринця не чув, про Зиміна і Навроцького нічого не знає. Так само спитав, за що його взяли, але, на відміну од Сіренького, тримався жваво й вільно. І зовсім не скидався на злодія.

Нарешті ввели Василя Івановича. Порівняно із Сіреньким і Жоржиком він справді мав вигляд аристократа.

— Сідайте!

— Можна й сісти. — Василь Іванович невимушено всівся на стілець. — Може, одразу скажете, на скільки всаджуєте.

— Строк уже, в усякому разі, доведеться досидіти.

— Не без цього, — зітхнув Василь Іванович.

Він показав на Мишу:

— Дозвольте спитати, хто цей громадянин?

— Практикант.

— Прошу занотувати в протоколі.

— Занотуємо.

Сіренький і Жоржик навіть не звернули уваги на Мишу, а Василь Іванович наполіг, щоб занотували в протоколі.

— Перейдемо до справи, — мовив Свиридов. — Ідеться про якогось Попова, він же Шаринець. Знаєте такого?

— Аякже, знаю, бачив у «Гротеску».

На відміну од Сіренького він правильно вимовив назву пивниці.

— Розмовляли з ним?

— Був якось у мене, напрошувався на роботу тільки ж я тепер нічим не займаюсь, прошу врахувати. Після втечі за мною нічого немає, хотів почати нове життя — шкода, завадили.

— Коли до вас Шаринець приходив?

— Кілька днів тому.

— Точніше, будь ласка!

— Три… ні, чотири дні тому.

— Шостого червня?

Василь Іванович зморщив лоб, задумався.

— Може, й шостого. Адже я там нібито лев у клітці відсиджувався і числа всі переплутав. Яке сьогодні число?

— Дванадцяте.

— Отже, у четвер, іменно, отже, шостого числа.

— Ну, про що ви говорили?

— Грали ми в карти, вся, значить, компанія, яку ви тут тепер безплатно годуєте. Шаринець зайшов, каже: «Василю Івановичу, візьміть мене з собою». Я йому: мовляв, сам зав'язав і тобі раджу. З тим він і пішов.

— Сам пішов?

— Сам.

— Розумна ви людина, — сказав Свиридов.

— Дякую.

— Тільки мене за дурня маєте.

— Що ви, громадянин слідчий, — образився Василь Іванович, — я вас вважаю за людину рідкісного розуму. І через те, як є, все щиросердно розказую. Так, утік з-під варти. Кому волі не хочеться? Тільки зважте, втік без застосування сили, ніхто не сприяв, гав ловила охорона, я й пішов. Хотів нове життя почати. Минув ще один рік, що за мною помічено?

— Хто вбив Шаринця?

— Шаринця? — здивувався Василь Іванович. — Хіба його хто вбив? Коли? Де?

— Шостого числа ввечері, у лісі, неподалік від платформи «Дев'ятнадцята верста» по Брянці.

Василь Іванович розвів руками.

— Це, перепрошую, новина. Кому він був потрібен, Шаринець, шлепер — несерйозна людина?..

— Інженера Зиміна знали?

— Перепрошую, як ви сказали?

— Зимін Микола Львович, інженер. Арбат, будинок п'ятдесят один. Його вбили й забрали портфель з документами.

— Ах, портфель з документами забрали й убили. Знаю, як же.

— Звідки знаєте?

— Як звідки? В газетах писали.

— Читаєте газети?

— Аякже. Відділ суду та пригод — особливо.

— Навроцького Валентина Валентиновича знаєте?