Читать «Постріл» онлайн - страница 79
Анатолий Наумович Рыбаков
43
— Складна справа, — сказав Миші Свиридов. — Головний — це Василь Іванович, аристократ…
— У якому розумінні?
— Не граф, не князь, а маравіхер, кишеньковий злодій вищого класу, витягає гаманці в солідних людей. Сіренький, той, що виходив із Шаринцем з «Гротеску», — помічник Василя Івановича. Щодо Шаринця, то він і зовсім був дрібний злодюжка, котрий витягав з кишені все, що завгодно, аж до носовичків. Отож: торік, — вів далі Свиридов, — Василь Іванович, як злісний рецидивіст і соціально небезпечний елемент, дістав п'ять років. Але втік. Сумнівно, щоб після втечі він наважився на таке безглузде вбивство, яким уявляється вбивство Зиміна. Після втечі вони, як правило, відсиджуються в закутку. І не міг він змінити свою злодійську професію на іншу, до того ж іще небезпечнішу: він не молодий. Загалом, проти нього жодних доказів. Наш єдиний доказ — Шаринець. Ми маємо довести, що вбив Шаринця Сіренький, вони разом вийшли з «Гротеску». Ось розклад дачних поїздів по Брянці. Якщо припустити, що вони виїхали поїздом за п'ятнадцять на шосту, а повернувся Сіренький поїздом за чверть о восьмій, то він мав бути відсутній у «Гротеску» мінімум години три-чотири, десь між п'ятою й дев'ятою. Твої хлопчики стверджують, що він вийшов разом із Шаринцем і сів з ним на трамвай. А ось Василь Іванович та ще чоловік з двадцять постійних відвідувачів «Гротеску» стверджуватимуть, що Сіренький нікуди не виходив. Тим паче, що вони із Шаринцем виходили через чорний хід. Отак-то, мій голубе. І все ж треба починати.
Сіренький був нічим не примітною людиною; цією особливістю його нагородили і природа і багаторічна звичка бути непомітним — безликий, інертний, сонний. Мишу вразило те, що Шнира й Паштет упізнали його на фотографії. Навіть важко визначити його вік. Років двадцять п'ять, а може, й тридцять п'ять.
Свиридов записав у протокол його справжнє прізвище, ім'я, по батькові, рік і місце народження і тому подібне, потім спитав:
— Що ви можете сказати з приводу вбивства громадянина Попова Володимира Степановича, він же Шаринець?
Сіренький знизав плечима:
— А що можу сказати? Нічого не можу сказати. А хіба його вбили?
— Ви про це не знаєте?
— Не чув про це.
— Ви були з ним знайомі?
— Знав, є такий Шаринець, бачив разів зо два в «Гротексу».
Він так і сказав: «Гротексу».
— Ви були з ним знайомі?
— Ну як? Як з усіма.
— А де ви були шостого червня ввечері?
Сіренький подумав, непевно сказав:
— У «Гротексі», мабуть, атож, точно, в «Гротексі».
— Що робили?
— У карти грав.
— З ким?
— З людьми, з тими, кого ви зі мною забрали.
— А вночі де були?
— Дома спав.
— Хто може підтвердити?
— Хто… Мати, дружина, сусіди.
— А інженера Зиміна ви знали?
— Зиміна… Інженера… Ні, не знав… Хто такий?
— На Арбаті жив, будинок п'ятдесят один.
— Не знаю такого.
— Навроцького Валентина Валентиновича знаєте?
— Хто такий?
— Агент по заготівлі мануфактури.
— Не знаю…
Підписуючи протокол, Сіренький спитав:
— За що забрали?
— Підозрюєтесь у вбивстві Шаринця.
— Ото ще новина! Кому він потрібен, цей ваш Шаринець!
— Не наш, а ваш, — зауважив Свиридов. — Ідіть собі, я вас ще викличу.