Читать «Постріл» онлайн - страница 69

— Я їздив у лікарню, перевіряв цю обставину.

Юра насмішкувато проказав:

— Я гадав, що часи кортика й бронзового птаха минули. Виявляється, ти все ще граєшся в ці ігри. Ну що ж! Так, я бачився того дня з Валентином Валентиновичем. Більше того, я приятелюю з ним, ти це точно запримітив. Дружу й пишаюсь цією дружбою, уяви собі! Буваю з ним на іподромі, на перегонах, навіть граю в тоталізатор.

— І виграєш?

— Трапляється.

— Поздоровляю.

— Дякую. Але це моя особиста справа, ні перед ким я не зобов'язаний звітувати. Щодо Саші Панкратова, то йому приверзлося. Ні про батька, ні про ключі я не говорив. У нього багата фантазія, у Саші Панкратова.

— Ну що ж, — сказав Миша, — а чи не краще по-іншому?

— Що ти маєш на увазі?

— «Часть прав своих в пучину я бросаю и тем корабль свой спасаю…»

— Не тисни на психіку! За дев'ять років мені все це аж надто набридло!

— До того ж, виявляється, ти ще й істерик! — сказав наостанку Миша. — Вибач, Людо, затримав вас. Щасти!

35

На вулиці Юра сказав Люді:

— Школу закінчено, а Миша все ще уявляє себе начальником. Смішно на нього дивитися.

Люда мовчки йшла поруч нього. В руках у неї був чорний клейончатий портфель, той самий, з якого він витягнув ключі.

Юра покосився на нього й вів далі:

— Я розмовляв з Валентином Валентиновичем… Що було з вагоном… Я розумію, що Миша вгвинчується… Але яка нетактовність — говорити про це при тобі.

— Справді, яка невихованість!

Щось дивне забриніло в її голосі. Люда дивилася прямо перед себе. Звичне її серйозне, ніжне лице з тонкими стрілочками брів, каштанові кучерики, зеленуваті очі.

Вони простували повз кондитерську на розі.

— Зайдемо в Черево… — запропонувала Люда.

— Охоче, — погодився Юра, але подумки неабияк здивувався: тільки-но вбили батька, а їй хочеться тістечок.

Кондитерська була малесенька, як і всі подібні приватні заклади, податок яких залежав від їхнього розміру. Колись, у п'ятому чи шостому класі, Кит з'їв тут чотирнадцять тістечок, а п'ятнадцятого не зміг і, згідно з умовою, мав сам заплати. Якби з'їв п'ятнадцять, то платив би Юра — суперечка була з ним.

Грошей у Кита не було, хазяїн не випускав його з кондитерської весь день, поки хлопці збирали гроші й виручили Кита. Відтоді цю кондитерську називають «Черево Кита» або просто «Черево…»

Люда сіла за столик. Юра пішов до прилавка.

— Тобі яких?

— Одну картоплю і один еклер.

— Собі я візьму картоплю й наполеон.

Він повернувся з тістечками на тарілці й пляшкою лимонаду.

— Смачна картопля, — похвалила Люда.

— Тут завжди все свіже.

Люда доїла картоплю, витерла губи носовичком і буденним голосом, буцімто вони продовжують розмову про тістечка, проказала:

— Тепер, Юро, розкажи мені все.

— Що саме?

Він не одразу збагнув, про що вона питає.

— Розкажи мені те, чого ти не захотів розказати Миші.

— Я тебе не розумію, — розгублено промимрив він.

— Прекрасно розумієш. Чи я не ясно висловлююсь?

Вона дивилася на нього своїми зеленими очима, і він раптом відчув страх перед її твердим, холодним, очікувальним поглядом… Невже знає про ключі? Звідки? Валентин розпатякав? Не може бути!