Читать «Постріл» онлайн - страница 63
Анатолий Наумович Рыбаков
— А чого говорити? — насторожився Шаринець.
Миші було важливо не те, що говорить Шаринець, він не проговориться, важливо, як говорить.
— Її можуть узяти на фабрику — не хоче. Що порадиш?
— А я при чому? Чого ти до мене?
— Кажуть, ти маєш на неї вплив.
— Хто сказав? Ну! — брутально запитав Шаринець.
Миша всміхнувся:
— А ти чого на мене кричиш?! Думаєш, я глухий? Може, ти сам глухий? Можу так гаркнути, що в тебе барабанні перетинки лопнуть. Знаєш, що таке барабанні перетинки? — Миша простягнув руку до вуха Шаринця. — Отут вони в тебе, ти ними слухаєш, а лопнуть, нічого не чутимеш, глухим до скону залишишся. Второпав?
Шаринець похмуро мовчав.
— Я тобі не хлопчик, закарбуй, — вів далі Миша, — не Шнира, не Паштет. Мені сказали, що ти маєш вплив на Білку. Хто казав? Вітька Буров казав, ось хто! Вітька казав, що Білка тебе слухається, отож я й прошу: умов її піти працювати на фабрику, добру справу зробиш.
Мишине пояснення, напевне, вдовольнило Шаринця, і він спокійно проказав:
— Не маленька, сама все розуміє про себе. І не знаюсь я з нею, вона з Вітькою була. В Крим, дурні, збиралися, на сонечко, позагоряти, от і загоряє, бандюга!
У балакучості Шаринця Миша відчув збентеженість людини, до чогось причетної, в звинуваченнях Вітьки — фальш, у зловтішності — тріумф месника. І його обізнаність, хто де був тієї ночі, і його занепокоєність щодо Білки…
На другий день, у школі, Миша відкликав Шниру, відійшли осторонь.
— Можеш дізнатися: чи говорила Білка Шаринцю, що Зиміни їдуть на дачу?
— Якщо вона Шаринця навела, хіба вона скаже, — засумнівався Шнира.
— Це правильно. А могла вона навести Шаринця?
— Не знаю. Тільки Вітька ні при чому, це точно.
— Хочеш виручити Вітьку?
— Питаєш!
— Слідкуй за Шаринцем і Білкою.
Шнира зиркнув спідлоба на нього:
— Шаринець дізнається — вб'є.
— А ти так, щоб не дізнався. Білці нічого не говори. І Фургону.
— Я з Паштетом, — подумавши, сказав Шнира.
— Не продасть?
— Він вірний, любить Вітьку.
31
Валентин Валентинович не грав у карти. Є картярські ігри, які потребують уміння, але треба сушити голову, а свою голову Валентин Валентинович оберігав для дечого суттєвішого.
Проте місцеперебування картярського кубла, де грав Красавцев, було йому відоме.
Він подзвонив двічі коротко в двері.
Насторожений жіночий голос спитав:
— Хто там?
— Від Антоніди Аристархівни, — паролем відповів Навроцький.
Двері відчинила дебела нафарбована жінка — хазяйка закладу.
За яскраво освітленим столом сиділи гравці.
У кутку, на маленькому столику, стояли пляшки й закуски. Туди й підсів Валентин Валентинович, чекаючи кінця гри.
Чекати довелося довго, але він нікуди не поспішав. Він перехопив насторожений погляд Красавцева; тим спокійніше й незворушніше виглядав він сам, респектабельний молодий чоловік у чорних лакованих ботинках з гетрами на блискотливих ґудзиках.
Нарешті Красавцев підійшов до столика, налив чарку горілки, стоячи випив, ледь чутно спитав:
— Чого ви тут?
— Побачитися з вами, — весело відказав Валентин Валентинович. — Присядете?
— Нам нема чого бачитися, — відповів Красавцев, однак сів.