Читать «Постріл» онлайн - страница 27

Кепського настрою Навроцький ніколи не визнавав, у нього немає права на кепський настрій Свій теперішній настрій він називав не кепським, а ліричним.

Він так і сказав Юрі, коли вони зустрілися коло ресторану «Ермітаж»:

— У мене, мій друже, сьогодні ліричний настрій. Ми не підемо в цей вертеп. Ми чесні трударі і я не бажаю сидіти поруч з горилами й мандрилами. Ми підемо до артистів. Ти маєш намір стати Рудольфо Валентино, я в душі поет.

Так вони опинилися в маленькому кафе «Еклер» — назва трохи дивна для місця, де збиралися артисти й поети.

Перед тьмяно освітленим входом Валентин Валентинович затримався:

— «Еклер»! Багато солодкого, жирного крему. Ти любиш крем? Чи віддаєш перевагу чомусь іншому? Морозиву, наприклад? Чи що-небудь міцніше? Невдала назва. Але тут ти пересвідчишся, що зміст не завжди відповідає формі.

Крутими кам'яними сходами вони спустилися в низьке, тісне, прокурене приміщення із склепистими стелями. За маленькими столиками якимось чудом уміщалися купи людей.

На підвищенні, що зручно правило за естраду, молодий чоловік недбало й віртуозно перебирав клавіші піаніно.

Продираючись між тісно розставленими столиками, Юра привітався до Елен та Ігоря Буш, котрі сиділи в гомінкій молодій компанії.

— Хто це? — запитав Валентин Валентинович, коли вони нарешті втиснулися між стіною та чиїмись спинами й сіли до столика, роздобутого з великими труднощами Навроцьким.

— Знаменита циркова пара — Елен Буш та її брат Ігор.

— Звідки ти її знаєш?

— Знайомий, — загадково відказав Юра, але не втримався й додав: — У неї втелепався Миша Поляков.

Валентин Валентинович звів брови:

— Гарненький хлопчисько, але для такої королеви?! — Він спохмурнів. — Мені не подобається твій Миша Поляков.

— Мій?! Я його сам терпіти не можу. А ви хвалили, вам дуже сподобався.

Не звертаючи уваги на докір, Валентин Валентинович вів далі:

— У нього надто важкий погляд. Навіть дивно в такому юному віці. Я не люблю, коли на мене так дивляться.

На естраді небритий поет у подертих сандалях босоніж, завиваючи, читав вірші про те, як прекрасно бути дикуном, ходити по Африці голяком з однією лише бамбуковою палицею… «И бей по голове бамбуковой палкой…» — це при зустрічі з ворогом. «Ее тихонько оглоушь и делай с нею все, что хочешь…» — при зустрічі з жінкою.

— Так, мій друже, — сказав Валентин Валентинович, — ми чесні трударі і, як хтось сказав, повинні стояти над колотнечею.

— Це сказав Ромен Роллан.

— Молодець Ромен Роллан! Гарно сказав! Однак…

Він задумався, помішав ложечкою в чашці і з гіркотою узагальнив:

— Однак дехто, начебто недурні інтелігентні люди, все ще в полоні станових забобонів. Революція їх нічого не навчила. Я не все схвалюю в нашій дійсності. Більше того, я не згоден з нею в ряді питань. Але, мій друже, погодься, що станові забобони — це міщанство.

— Про кого йдеться?

— Розумієш, для декого слово «агент-заготівельник» звучить несолідно, занадто по-плебейському… Якийсь там агентик…