Читать «Постріл» онлайн - страница 10

— Хлопчик з нашого будинку, Славка Ельдаров. Дуже талановитий.

— Не без хисту, — милостиво погодився Юра.

— Ні, дуже талановитий, — заперечила Люда. — Але в них удома неприємності, батьки розлучилися, і він змушений грати в ресторані.

— Це піде йому на користь, — сказав Валентин Валентинович.

— Справді? Чому? — запитала Люда.

— Важко пояснити… Спадають на думку банальні слова: злигодні загартовують, характер формують у горнилі випробувань і тому подібне. Та в цих стертих висловах закладено істини, що ніколи не старіють.

— Отже, нехай живуть труднощі! — проголосив Юра. — А якщо їх немає?

— Їх не може не бути, — відповів Валентин Валентинович.

— Чого ви не танцюєте? — запитала Люда.

— Не вмію.

— Фокстрот — це дуже просто.

— Мені пізно вчитися.

— Вам? Ви вважаєте себе старим?

Валентин Валентинович усміхнувся:

— Скажіть краще, як вам працюється на фабриці?

— Стою з хронометром, дуже стараюсь, тим паче, що я дочка інженера, але робітниці на мене поглядають скоса: я їм, мабуть, не подобаюсь.

— Робітники всюди не люблять хронометристів, — сказав Валентин Валентинович, — а те, що ви дочка інженера… Хіба вашого батька не шанують на фабриці? Адже він визначний фахівець.

— Саме так, фахівець, — підхопив Юра, — буржуазний спец, навчався в Англії, служив на фабриці ще до революції, у хазяїв-капіталістів, і, отже, сам капіталіст. А Люда — дочка буржуазного спеца. У нас обожнюють наклеювати ярлики: інтелігент, спец… Я, наприклад, занепадник, у мене, бачите, занепадницькі настрої. Чому, через що — ніхто не знає, і що означає занепадницькі, також ніхто до пуття не знає. Уявляю, що б коїлося, якби дізналися, що ми сидимо в ресторані та ще й танцюємо фокстрот і чарльстон. Нас би оголосили білогвардійцями.

— От бачиш, — засміявся Валентин Валентинович, — а ти кажеш, що в тебе немає труднощів.

6

Коли Юра, Люда й Валентин Валентинович наблизились до будинку, вони побачили Вітьку Бурова. Він стояв у хвіртці, вирізаній у воротах, у своїй звичній лінивій позі, заслоняючи прохід і не виявляючи наміру поступитися місцем.

Юра опинився позаду Валентина Валентиновича. Втім, у нього все завжди виходило природно, а отже, й достойно.

— Юначе, — холодно мовив Валентин Валентинович, — відійдіть, будь ласка.

— Місця вам мало? — Вітька все ще заслоняв хвіртку широкими плечима.

— Вітьку, перестань! — поморщилась Люда (вона його не боялася).

— Або відійдіть, або я допоможу вам це зробити, — сказав Валентин Валентинович.

Вітька неохоче посунувся.

— Чухрайте, не ви мені зараз потрібні.

— Так буде, мабуть, розумніше, — лишив за собою останнє слово Валентин Валентинович.

У дворі, на лавці, бовваніла ще одна постать — Шаринець.

— Мені сюди, на добраніч! — Юра зайшов у свій під'їзд, лишивши Валентина Валентиновича наодинці з Вітькою й Шаринцем.

Прощаючись з Навроцьким, Люда сказала:

— Вітька знову до вас чіплятиметься.

— Якось переживу, — посміхнувся Валентин Валентинович. — Ви задоволені сьогоднішнім вечором?

— Ще б пак!

— Я радий, що Юра познайомив нас, — сказав Валентин Валентинович.