Читать «1Q84. Книга друга» онлайн - страница 76
Харукі Муракамі
— У тому котячому місті, напевне, було телебачення? — передусім з професійного погляду спитав батько.
— Оповідання написав у 30-х роках німецький автор. А в той час телебачення ще не було. Тільки радіо.
— Коли я перебував у Маньчжурії, там і радіо не було. І радіостанції. Газети майже не доходили. Ми читали їх із півмісячним запізненням. Доводилось харчуватися нікудишньою їжею, і жінок не було. Іноді з'являлися вовки. Це було щось схоже на край світу.
Замовкнувши, він про щось думав. Мабуть, згадував своє гірке життя переселенця, проведене в молоді роки в Маньчжурії. Однак ці спогади відразу тьмяніли й пірнали в порожнечу. Такі порухи душі Тенґо прочитав за зміною виразу батькового обличчя.
— Цікаво, чи те місто побудували коти, чи колись давно люди, а коти в ньому осіли? — обернувшись до вікна, промовив батько наче сам до себе. Однак здавалося, що це запитання звернене до Тенґо.
— Не знаю, — відповів Тенґо. — Схоже, що побудували колись давно люди. А коли людей не стало — скажімо, повмирали від заразної хвороби, — там оселилися коти.
Батько кивнув.
— Коли утворюється порожнє місце, щось мусить його заповнити. Бо так усі роблять.
— Усі так роблять?
— Саме так, — підтвердив батько.
— А ви яке порожнє місце заповнили?
Батько нахмурився. Довгі брови опустилися вниз і заховали під собою його очі. І трохи насмішкуватим голосом він відповів:
— Ти цього не зрозумієш.
— Не зрозумію, — сказав Тенґо.
Батько роздув ніздрі. Одна брова піднялася злегка догори. Такого виразу набирало його обличчя завжди, коли він був чимось невдоволений.
—
Примруживши очі, Тенґо намагався прочитати, що написано на батьковому обличчі. Ще ні разу батько не висловлювався так дивно, з натяками. Зазвичай користувався конкретними, практичними словами. Його непохитне визначення розмови полягало в тому, щоб у потрібний час говорити коротко лише про потрібну річ. Проте так нічого на його обличчі й не прочитав.
— Ясно. В усякому разі, ви заповнили
— Ти, — коротко відповів батько й, піднявши вказівний палець, прямо вказав на Тенґо. — Так ведеться, хіба ні? Порожнє місце, яке хтось зробив, заповнив я. А ти заповниш порожнє місце, яке я зробив. За своєрідною чергою.
— Так, як коти заповнили збезлюдніле місто?
— Пропадаємо, як місто, — сказав батько і в задумі подивився на вказівний палець, як на щось дивне й недоречне.
— Пропадаємо, як місто, — повторив Тенґо батькові слова.
— Жінки, яка тебе народила, ніде нема.
—
Батько промовчав.
Тенґо зітхнув.
— То хто ж мій батько?
— Просто порожнє місце. Твоя мати народила тебе, злигавшись з порожнім місцем. А я це порожнє місце заповнив.
Сказавши ці слова, батько заплющив очі й стулив губи.