Читать «1Q84. Книга друга» онлайн - страница 159

Тенґо вирішив думати про зір. Що бачила там Аомаме? І що бачив він сам? Вирішив подумки простежити за плином часу і зором.

Стискаючи його руку, дівчина дивилася йому прямо в очі. І той погляд ані на мить не відвертала. Спочатку, зовсім не розуміючи її поведінки, Тенґо подивився на неї так, ніби хотів пояснення. «Напевне, це якась помилка, якесь непорозуміння», — подумав він. Та ні, це не була ні помилка, ні непорозуміння. Він бачив, що в неї страшно глибокі й прозорі очі. Таких чистих очей він досі ні разу не зустрічав. Вони скидалися на глибоке джерело з прозорою водою, під якою, однак, не видно дна. Якщо в них довго вдивлятися, то, здавалося, можна потонути. Тому він, ніби втікаючи, одвернув від них свій погляд. Мимоволі.

Насамперед він глянув на дерев'яну підлогу під ногами, потім на порожній вхід аудиторії, а після того, злегка повернувши голову, зиркнув за вікно. І тоді погляд Аомаме не перемінився. Вона вп'ялася ним в очі Тенґо, який дивився надвір. Тенґо відчував його шкірою. її пальці з незмінною силою стискали його ліву руку. В цьому потиску не було ні крихти сумніву або вагання. Вона не боялася. Не мала чого боятися. І через пальці намагалася передати Тенґо свою рішучість.

Позаяк це сталося після прибирання, то для провітрювання вікна були широко розчинені, а білі штори повільно гойдалися од вітру. За вікном простягалося небо. Стояв уже грудень, але сильний холод ще не відчувався. Високо в небі пливли стрімкі білі хмари, що нагадували про осінь. Здавалося, щойно хтось провів по них щіткою. Потім там, під хмарою, щось з'явилося. Сонце? Ні, не воно. Це було не Сонце.

Тенґо затаїв подих і, притиснувши палець до скроні, спробував заглянути глибше в пам'ять. І саме тоді намацав у свідомості тонку нитку, яка от-от могла обірватися.

Так, там був Місяць.

Ще не смеркло, але Місяць чітко виднів. Місяць третьої фази. «Виявляється, ще завидна можна бачити Місяць так виразно!» — здивувався Тенґо. Він це добре пам'ятає. Та сіра безживна кам'яна брила, наче прив'язана невидимою ниткою, знічев'я висіла низько в небі. На ній панувала штучна атмосфера. З першого погляду здавалося, що це — Місяць, зроблений для театральної декорації. Але, звісно, це був справжній Місяць. Бо хто ж витрачатиме час на те, щоб вішати на справжньому небі штучний Місяць?

Раптом Тенґо помітив, що Аомаме вже не дивилася йому в очі. Звернула свій погляд туди, куди він дивився. Як і він, Аомаме вп'ялася очима в Місяць серед білого дня. З дуже серйозним виразом обличчя міцно стискаючи його руку. Тенґо знову глянув їй в очі. Вони вже не були такими прозорими, як перед тим. Натомість в них відчувалася твердість кристалу. Яскраві, вони одночасно віддавали суворістю, що нагадувала про паморозь. Що це, власне, означало, Тенґо не міг збагнути.

Нарешті дівчина, очевидно, зважилась — раптом відпустила його руку, повернулася до нього спиною і, не промовивши жодного слова, притьмом вийшла з аудиторії. Ні разу не обертаючись, залишила Тенґо на порожньому місці.