Читать «1Q84. Книга друга» онлайн - страница 135

Згадуючи недавні події, Аомаме відчула, що під її пахвами виступив рясний піт. Мовчки хитнула головою. «Мені пощастило, — подумала вона. — Принаймні уникла затримання на місці злочину. Далі треба бути обережною. Як казав Тамару. Найголовніше — обережність і терпеливість. Одна мить розслаблення обертається катастрофою».

Таксист, чоловік середнього віку, говорив ввічливо. Зупинивши автомобіль і вимкнувши мотор, розгорнув карту й старанно розшукав на ній потрібний будинок. Подякувавши йому, Аомаме вийшла з автомобіля. Новий сучасний шестиповерховий будинок стояв у центрі житлового кварталу. Перед його входом не було ні душі. Аомаме набрала цифру 2831, і вхідні двері автоматично відчинилися. Сівши у чистий, але тісний ліфт, вона піднялася на третій поверх. Покинувши ліфт, насамперед перевірила, де запасні сходи. Потім під килимком перед дверима взяла ключ і відімкнула двері. Коли відчинила їх, автоматично спалахнуло освітлення. У кімнаті відгонило характерним для новобудови запахом. Меблі й електроприлади були цілковито новими, без жодних слідів користування. Видно, щойно вийняті з коробок і звільнені від вінілових обгорток. Здавалось, їх куплено разом, як рекомендував дизайнер, для облаштування показової квартири в будинку, приготовленої для здачі в оренду. Все в ній було простим, функціональним, без запахів попереднього мешканця.

Відразу за дверима ліворуч була їдальня, яка водночас правила за вітальню. Коридор вів до туалету й до ванної кімнати. В глибині містилося дві кімнати. Спальня із застеленим ліжком королівського розміру. Заслонене вікно, що виходило на вулицю. Відчинивши його, Аомаме почула гуркіт транспорту на 7-й кільцевій дорозі, схожий на шум далекого моря. А коли зачинила його, гуркіт майже пропав. Вітальня виходила на маленьку веранду. Звідси по той бік вулиці виднів маленький парк з гойдалкою, дитячою гіркою, пісочницею і громадським туалетом. Високий ртутний ліхтар неприродно яскраво освітлював усе навколо. Висока дзельква розпустила навсібіч свої віти. Квартира містилася на третьому поверсі, а по сусідству не було високих будівель, тож побоюватись людських очей не доводилося.

Аомаме згадала свою квартиру в районі Дзіюґаока, з якої щойно перебралася. У старому будинку, не дуже чисту, іноді з тарганами й тонкими стінами. Не можна сказати, що вона їй особливо подобалася. Однак зараз вона була для неї рідною. У цій новій, бездоганно чистій квартирі їй здавалося, ніби вона стала анонімною особою, позбавленою пам'яті й індивідуальності.

Відчинивши холодильник, побачила в ньому чотири банки пива «Heineken». Відкрила одну й випила один ковток. Увімкнула телевізор з широким екраном і, сівши перед ним, дивилася останні новини. Повідомлялося про грім і локальну зливу. Про те, що зупинився рух поїздів метро на лінії Маруноутісен і Ґіндзасен, що вода стікала по сходах, як водоспад, що працівники станції в дощовиках клали мішки з піском перед входом до станції, але було вже запізно. Поїзди метро все ще стояли, й не було надії, що їхній рух відновиться. Репортер телебачення з мікрофоном у руці запитував людей, які не потрапили додому. Дехто з них нарікав: «А в ранковому прогнозі обіцяли, що сьогодні цілий день стоятиме гарна погода».