Читать «1Q84. Книга друга» онлайн - страница 134

Тамару зробив паузу. Аомаме подумки повторила: «303 і 2831».

— Ключ під килимком перед дверима квартири. У квартирі є все, що потрібне на певний час для життя, а тому виходити надвір не доведеться. Я підтримуватиму з вами зв'язок. Після трьох дзвінків через секунд двадцять телефонуватиму ще раз. Самі звідти не дзвоніть.

— Зрозуміла, — сказала Аомаме.

— Охоронці сильні? — запитав Тамару.

— З першого погляду начебто здібні. Навіть трохи страшнуваті. Але не професіонали. До вас їм далеко.

— Таких, як я, мало.

— Мабуть, це краще.

— Можливо, — погодився Тамару.

З багажем у руках Аомаме попрямувала до станційної стоянки таксі. Там утворилася довга черга. Очевидно, рух поїздів метро ще не відновився. Та, в усякому разі, іншого вибору в неї не було — довелося терпеливо чекати своєї черги.

Очікуючи таксі серед багатьох людей з роздратованим виразом обличчя, вона подумки повторювала адресу безпечної оселі, номер квартири, код вхідних дверей і телефонний номер Тамару. Наче монах-аскет, який, сидячи на камені, що на вершині гори, бубонить важливу мантру. Аомаме здавна не сумнівалася у своїй пам'яті. Таку кількість інформації без жодних труднощів легко запам'ятовувала. Однак зараз ці числа були для неї рятівним поясом. Якби вона забула хоч одну цифру або помилилася, то навряд чи залишилася б живою. Тож мусила забивати їх собі глибоко в голову.

Коли нарешті вона сіла в таксі, минула майже година після того, як вона залишила труп лідера й вийшла з кімнати. Досі вона витратила майже вдвічі більше часу, ніж запланувала. Мабуть, той час карлики використали на свою користь. Спричинили велику зливу в Акасаці, зупинивши поїзди в метро, перешкодили людям повернутися додому, створивши штовханину на станції Сіндзюку, призвели до нестачі таксі й сповільнили її заплановані дії. Тому її нерви поволі напружувалися. Вона от-от могла втратити холоднокровність. «Невже це випадковий збіг обставин? Та ні, мабуть, так сталося випадково. Можливо, я боюся навіть тіні карликів, яких нема на світі».

Аомаме сказала таксистові, куди їхати, і, вмостившись глибоко на сидінні, заплющила очі. Охоронці у чорних костюмах, поглядаючи на годинник, напевне, зараз чекають, коли прокинеться засновник їхньої секти. Вона уявила собі їхні постаті. Голомозий, попиваючи каву, думає про се про те. Думати — його обов'язок. Думаючи, оцінювати. Можливо, він запідозрив, що лідер спить занадто спокійно. Лідер завжди спав тихо, не хропів і не сопів. Однак завжди якісь ознаки цього подавав. Зрештою, вона сказала, що він міцно спатиме дві години. Для відновлення м'язів треба на такий час залишити його у спокої. Минула тільки година. Однак щось нервувало його. Можливо, слід заглянути в сусідню кімнату. «Невже щось сталося?» — тривожився він.

Але насправді небезпечним був Кінський хвіст. Аомаме виразно пам'ятала, як однієї миті він був готовий вдатися до фізичної сили. Він мовчазний, але з гострою інтуїцією. Мабуть, добре обізнаний з прийомами рукопашного бою. Набагато спритніший, ніж вона сподівалася. І її знання бойового мистецтва не допоможе. Він не дасть їй вихопити рукою пістолет. Та, на щастя, він — не професіонал. Перед тим, як пустити в хід інтуїцію, думає головою. Звик отримувати від когось накази. На відміну від Тамару. На його місці Тамару, напевне, насамперед затримав би й обеззброїв супротивника, а тоді думав би. Спочатку діяв би. І тільки потім, використовуючи інтуїцію, робив би логічний висновок. Бо знає, що одна мить вагання — це поразка.